1

Сьогодні знову передивився кінофільм «Полковнику ніхто не пише». Чудова і життєва картина. Багато в ній чуттєвої і зворушливої самотності. Та й головний герой трохи схожий на мене. Ні, я зовсім не військовий і навіть ніколи в армії не служив. Однак як і старий полковник з фільму вперто і наївно чекаю. Він на листа де мало б бути позитивне рішення про його ветеранську пенсію, а от я… А дійсно чого ж я так терпляче жду? Промайнуло вже стільки років. Стільки часу пролетіло, що годі вже на щось сподіватися. Та я все таки чекаю, вже вкотре переглядаю улюблений фільм і з смутком пригадую своє минуле життя.

Пістряве воно у мене було, а інколи можна навіть сказати карколомне. Часом хороше, а здебільш звісно паскудне. Вдача в ньому поступалася поразкам, щоб потім знову обнадіювати своїм золотим блиском. Радість зазвичай змінювалася гірким розчаруванням, а гаряча пристрасть одного разу навіть розплатилася пекельною зрадою. Після кожного такого вибрику долі я отримував дещицю життєвого досвіду, та як більшість звичайного люду ніскільки не мудрішав.

Та про погане згадувати не хочеться, а от з приємного найбільше зігрівають спомини про Яринку. От скільки всього трапилося, а я досі до найменших подробиць пам’ятаю зустріч з нею. Трапилося це в автобусі що нісся зі славного міста Тернопіль до не менш славного Теребовля. Я повертався з тижневих заробітків, був неабияк стомлений і якось не відразу запримітив дівчину що сиділа в сусідньому ряді.

Коли ж врешті-решт випадково звернув на неї увагу то був просто вражений вродою незнайомки. На вік їй було десь сімнадцять-вісімнадцять і виглядала вона насправді неперевершено. Миловидне рум’яне личко попутниці прикрашали два смарагди пронизливо-зелених очей і яскраво-червоні рубіни чуттєвих губ. Густі кучері волосся кольору бурштину, що розсипалося по плечам юнки, нагадували сонячні зайчики. Одягнута в тонку рожеву кофтинку, простенькі джинси і легкі босоніжки дівчина чомусь знічев’я поглядала в мою сторону.

Не дивно що мені враз захотілося познайомитися з цим створінням неземної краси. Чемно привітався і відрекомендувався. Попутниця не вагаючись відповіла. Непомітно між нами зав’язалася невимушена розмова. Дівчину звали Ярина і вона була корінна теребовлянка. Навчалася в університеті на педагога і поверталася додому після чергової сесії. Про професію вчителя мріяла ще зі шкільної парти. Я розповів трохи про себе й за приємною бесідою і не помітили як наша мандрівка добігла до свого завершення.

Прощаючись ми обмінялися номерами телефонів і я пообіцяв що при нагоді подзвоню. Свою обіцянку виконав вже за кілька днів, подзвонив та запросив на побачення. Зустрітися було не складно, адже наше містечко невеличке і було навіть дивно, як ми не познайомилися до цього часу. Хоча я раніше на малоліток гонористо уваги не звертав, а потім заклопотаний всілякими дорослими справами нечасто мав змогу розважитися в молодіжній компанії.

Перше побачення вдалося на славу. Ярина була незрівняною красунею і цікавою співрозмовницею. Вечір з нею злетів на одному подиху. Ми пили каву в кав’ярні, прогулювалися тихими вуличками сонного містечка. Як останні романтики милувалися зоряним небом над головою. Закінчилося все таким дурманним поцілунком, що у мене від нього аж запаморочилося в голові від присмаку дівчачих вуст.

Після першого побачення не забарилося друге, потім третє… Не минуло й місяця від початку нашого знайомства як я закохався в дівчину так що вже й дня прожити не міг без неї. Ярина відповідала взаємністю зігріваючи моє серце своїми променистими посмішками, ніжними обіймами та гарячими поцілунками. Вона приносила мені стільки насолоди і пристрасті, що я буквально шаленів від радості та задоволення. То було таке блаженство про яке досі й гадки не мав і яке потім більше не отримував ні від однієї жінки за все своє подальше життя.

Наприкінці літа я освідчився дівчині в коханні і запропонував стати моєю судженою. Ярина не вагаючись дала згоду і вже до різдвяного посту ми не тільки заручилися, але й обвінчалися. Через кілька місяців, теплої травневої днини дружина зробила мені казковий подарунок. Народила маленьку дівчинку, мою першу і єдину донечку, котру ми охрестили Василиною.

На жаль поява немовляти принесла в наш дім не тільки радість і щастя, але й певні клопоти та проблеми. Головною їх причиною було хронічне безгрошів’я. Часи ж то тоді склалися нелегкі і хорошу роботу в рідному містечку знайти було нереально. А залишати сім’ю і їхати кудись за кордон, на заробітки я категорично відмовлявся. От з таких причин у мене з дружиною частенько виникали непорозуміння і конфлікти.

Я наполегливо шукав вихід з фінансової кризи і врешті-решт знайшов його. Хоча це була моя найбільша помилка в житті. Навіть і не знаю чому тоді я погодився іти працювати до Івана. Напевне з відчаю, бо той чолов’яга не сподобався мені з першого погляду. Невисокий, миршавий і завше неохайно одягнутий він чимось нагадував огидного пацюка. Рідкі вусики під облупленим носом і маленькі сірі оченята лишень доповнювали цю неприглядну картину.

Іван був неофіційним бізнесменом. Займався тим, що їздив по навколишнім селам та скупляв худобу м'ясо якої потім перепродував якомусь знайомому з Тернополя. Комерція не надто складна, однак доволі прибуткова. Особливо коли вмієш надурити довірливих селян. А Іван знав це ремесло досконало. Когось обмане на один-два кілограми ваги, комусь не додасть з десяток гривень. Та й різниця між тим що він платив наївним продавцям телят, свиней, овець і кіз суттєво різнилася з тими сумами, котрі отримував від свого покупця.

На своє здивування і навіть обурення такими діями новоспеченого шефа отримав від нього лаконічну відповідь. Або я мовчки виконую свою роботу і отримую за це непогані гроші, або можу забиратися під три чорти, заміна завжди знайдеться. Вагання мої були недовгими. Вдома чекала молода дружина і новонароджене немовля які треба було забезпечувати, тож скрипнувши зубами і відкинувши докори сумління взявся за справу.