Глава 1

Вієнна, Аустурія, травень

Чорно-біло-золотий штандарт з гордовитим орлом Аустурії покривав труну повністю. Жодна з королев раніше не удостоювалася такої посмертної честі — вони були лише дружинами правителів держави, і замість військових прапорів на їх домовини лягав килим з квітів. Але не тепер. Тереза-Марія Едельберзька сама вела солдатів в битву, керувала обороною Вієнни, коли орхани в черговий раз вирішили осадити стародавню столицю своїх одвічних ворогів — а одного разу, коли орханський найманець підстрелив під прапороносцем аустурійського війська коня, королева спішилася і підхопила стяг, що випав з рук мертвого. Про ту битву стільки пісень склали — і навіть в Орханському султанаті понині ім'я Терези-Марії вимовляли з пошаною і повагою — так говорять тільки про найнебезпечніших супротивників, визнаючи їх силу.

Так, королева була сильна, і разом з нею Аустурія досягла свого розквіту, золотих років — таких золотих, як нитки на штандарті, які тепер сяяли в променях травневого сонця. Чорно-біло-золоте, «шварце-вайсе-голд», як заучують змалку аустурійські діти. Чорне вугілля гірських шахт, завдяки якому країну пронизують вени і артерії залізниць з швидкохідними дампферами. Білі едельвейси, найзагадковіші на світі квіти, що ростуть на вершинах, які майже зачіпають хмари. І золото палаців Вієнни, блискучої столиці, найяскравішого діаманта в аустурійській короні.

Короні, тяжкість якої тепер лягла на нього, Родеріха Едельберга, єдиного сина великої Терези-Марії. І бачить Бог, він був останнім в країні, хто бажав цю ношу.

Родеріх буквально шкірою відчував на собі погляди придворних: цікаві (ну ж бо, яким ти будеш правителем?), поблажливі (і цей немічний юнак — спадкоємець великої Терези-Марії? Збережи Господь Аустурію!), менше — співчуваючі — чи то втраті, чи то тому, що чекало Едельберга попереду. Під вагою цих поглядів так хотілося схилитися, заховати голову в плечі, а краще — і зовсім покинути склепіння собору святого Петера, в крипті якого належало навіки упокоїтися його матері. Як і трьом поколінням Едельбергів до неї. Як і йому, Родеріху — одного разу. Ось тільки поки він мусив зробити дещо куди більш складне — взяти на себе правління країною, вороги якої тільки й чекали, коли Аустурія після смерті могутньої правительки, немов орлиця з перебитим крилом, впаде з небес на землю.

Родеріх розпрямив плечі — так, як завжди розпрямляв, сідаючи за фортепіано. Ось де він був найкращим, ось де він був на своєму місці — перебираючи блискучі чорно-білі клавіші, завжди чуючи найменшу фальш. Шкода, з людьми так не виходить; шкода, життя не таке гармонійне, як музика.

— Ваша Величність , — він не відразу зрозумів, що міністр Хофер звертався до нього — ще не звик до цього титулу (і чи звикне взагалі?). — Ваша Величносте, тепер ви повинні покласти квіти і попрощатися.

Родеріх кивнув. Труна з тілом королеви простоїть в соборі ще добу, щоб після знаті народ Вієнни зміг віддати останню данину покійній правительці, а після, коли собор наповниться нудотним запахом від тисяч в'янучих троянд і лілій, Терезу-Марію Едельберзьку віднесуть в крипту. Родеріх приніс матері не лілії і не троянди — в його руках був букет едельвейсів, які поспіхом, на самому швидкісному дампфері доставили з гірських районів.

Він поклав букет в головах, так, щоб білі пелюстки злегка торкалися обличчя покійної королеви — і обличчя це було біліше едельвейсів, застигле і немов порцелянове. Родеріх раптом подумав, що за свої двадцять шість років так і не дізнався, які квіти любила мати. А якщо прості ромашки або волошки? Які букети їй дарував його батько, будучи закоханим по вуха юнаком? Питань залишалося так багато, а відповісти на них було більше нікому.

Слова прощання він вимовив про себе, вперше за довгий час назвавши Терезу-Марію не «ваша величність», а просто «мама».

***

— Мені надзвичайно шкода, що доводиться збирати раду в такий скорботний день, Ваша Величносте, але є справи, які не вимагають зволікань, — прем'єр-міністр Леопольд Хофер, він же Перший радник монарха, зробив вираз обличчя, що личив нагоді, але його видавали жести — нервові, немовби Хофер ледь утримувався від того, щоб не забарабанити пальцями по столу. Родеріх машинально зазначив, що пальці у Хофера були довгі, але гачкуваті, такими, напевно, було б незручно грати на піаніно. Він злегка труснув головою, проганяючи недоречні думки — звик все пов'язувати з музикою, тепер належало від цього відучуватися.

— Я все розумію, міністре. У мене ще буде час сумувати, Аустурія найважливіша, важливіша навіть за моє особисте горе, — чи достатньо підходяща фраза? Здається, так, інші члени королівської ради співчутливо закивали і схвально переглянулися.

Смаглявий і худорлявий Дітмар Шпейер, міністр внутрішніх справ, що колись зробив запаморочливу кар'єру від простого поліцейського до начальника таємного розшуку Вієнни (а звідти вже рукою було подати до Королівської ради), делікатно кашлянув. Хоча делікатно — це вже Родеріх сам додумав, так-то Шпейер, як і його поліцейські і агенти, яких прозвали вівольфами — віеннськими вовками — делікатністю не відрізнявся. Але Родеріх добре знав, що Тереза-Марія цінувала його саме за це — вміння з-під землі дістати шпигунів і не давати спуску внутрішнім ворогам.

— Ми зробили все можливе, Ваша милість, щоб про смерть королеви наші улюблені сусіди, особливо з Дюрнштайна, — Шпейер криво посміхнувся, підтверджуючи свою вовчу хватку, — дізналися якомога пізніше. Але самі розумієте, таке не сховаєш.

— І королеві потрібно було організувати гідне Її Величності прощання, щоб вона знайшла своє місце біля трону Божого, — подав голос єпископ Вієннський.

— Я згадав Жуану Гішпанську , — раптом промовив міністр Хофер. — Коли помер її чоловік, вона зовсім збожеволіла і місяцями возила його тіло по всій Гішпанії, кажуть, і лежала з ним, не вірячи в його смерть.

Єпископ перехрестився.

— Горе може зломити і найміцнішу людину, — м'яко зауважив Родеріх.