Епілог. Через рік

Весна повернулася в село м’яко й упевнено.

Новий склад стояв міцний, світлий, із великими вікнами. Андрій спеціально додав більше світла — казав, що темрява більше не має тут жити.

За цей рік змінилося багато.

Поле дало найкращий урожай за останні п’ять років. Люди більше не шепотілися за спиною. Максим так і не повернувся — подейкували, що подався працювати на північ.

Андрій став іншим у дрібницях.

Він усе ще був владним. Все ще приймав складні рішення швидко.
Але тепер, перш ніж сказати «так» чи «ні», він дивився на неї.

І слухав.

Олена теж змінилася.

Вона більше не шукала пасток у його мовчанні. Не напружувалася, коли він підходив занадто близько. Не чекала болю за кожним ніжним дотиком.

Страх більше не керував нею.

Того вечора вони стояли біля майбутнього будинку.

Не великого.
Але їхнього.

Фундамент уже був залитий. Дерев’яний каркас піднімався проти рожевого неба.

— Ти впевнений? — спитала вона, дивлячись на простір.

— Я будую тільки те, в чому впевнений.

Вона усміхнулася.

— Рік тому ти казав, що я — виклик.

— І досі так думаю.

Вона легенько вдарила його в груди.

— А ти — впертий.

Він притягнув її ближче.

— А ти — моя.

Вона підняла брову.

— Обережно.

Він одразу виправився:

— Моя — тому що ти обираєш бути зі мною. Щодня.

Її очі стали м’якшими.

— Правильно.

Вона взяла його руку й поклала собі на живіт.

Він спочатку не зрозумів.

Потім завмер.

— Олено…

Її голос був тихим. Але впевненим.

— Я не тікаю.

Його пальці тремтіли.

— Ти…

Вона кивнула.

— Так.

Повітря ніби стало густішим.

Він мовчав довше, ніж вона очікувала.

І в цій паузі на мить прокинувся старий страх — а раптом він злякається? Втече? Замкнеться?

Але Андрій раптом опустився навколішки перед нею.

Не через драму.

Через щось глибше.

Він притиснувся лобом до її живота.

І його плечі здригнулися.

— Я клянусь, — хрипко сказав він, — що ніколи не стану тим, від кого треба рятуватися.

Сльози покотилися по її щоках.

Вона запустила пальці в його волосся.

— Ти вже не такий.

Він підвівся.

В його очах не було страху.

Було щось сильніше.

Рішення.

— Ми збудуємо не просто дім, — сказав він. — Ми збудуємо місце, де не буде крику. Де любов — не війна.

Вона притиснулася до нього.

— І якщо я знову почну боятися?

— Я залишуся.

— А якщо ти?

Він поцілував її в чоло.

— Ти нагадаєш мені, ким я хочу бути.

Сонце повільно ховалося за полем. Навколо пахло свіжим деревом, землею і майбутнім. Їхня історія почалася з ненависті. Пройшла через вогонь. Вистояла в страху. І стала вибором.

Не гучним.
Не показним.
А щоденним. І цього було достатньо.