Коли більше не страшно

Розділ 16

Осінь прийшла тихо.

Новий склад стояв світлий, міцний. Кращий, ніж був. Відбудова змінила не тільки будівлю.

Андрій більше не приймав рішень самовільно — він радився. Слухав. Навіть сперечався — але без тиску. Олена більше не шукала в його погляді тінь минулого. Одного вечора вони стояли біля річки.

Там, де все почалося.

— Пам’ятаєш, як ти ненавиділа мене? — спитав він.

— Я і зараз інколи хочу тебе вбити.

Він засміявся.

— Це обнадіює.

Вона дивилася на воду.

— Я весь час чекала, що ти станеш іншим.

— Я і став.

— Ні, — вона похитала головою. — Ти просто показав, ким є насправді.

Він зробив крок ближче.

— І хто я?

Вона дивилася прямо в його очі.

— Чоловік, який може тримати. І відпускати. І обирати.

Його рука лягла на її талію — без примусу.

— А ти?

— Жінка, яка більше не боїться кохати.

Він поцілував її повільно. Без поспіху. Без доведення. Без боротьби. У цьому поцілунку не було війни.

Тільки вибір.

Вона притиснулася до нього.

— Якщо колись я знову почну боятися…

— Я не буду кричати.

— А що?

— Я залишуся.

Сльози блиснули в її очах — не від болю.

Від полегшення.

— Тоді я теж залишуся.

Вітер пройшовся по воді. Село більше не шепотілося. Тепер воно дивилося на них інакше — не як на скандал. А як на пару. На фундамент. Він не став іншим чоловіком. Вона не стала тихішою.

Але між ними з’явилося головне - не страх втратити, а впевненість залишитися. І те кохання, що почалося з ненависті, стало вибором.

Щоденним.
Свідомим.
Справжні.