Фундамент

Розділ 15

Після пожежі село притихло. Обгорілий каркас складу стояв чорним силуетом проти неба — як нагадування, що ненависть залишає слід.

Андрій не шукав співчуття. Він просто почав розбирати згарище. Сам. Олена прийшла на світанку. Без слів узяла рукавички Він подивився на неї.

— Ти не зобов’язана.

— Я і не через обов’язок.

Вони працювали мовчки. Виносили обгорілі балки. Сортували те, що ще можна врятувати. Сонце піднімалося повільно. На його плечі була свіжа пов’язка. Він намагався не показувати, що болить.

— Тобі треба відпочивати, — тихо сказала вона.

— Якщо я зупинюся — почну думати.

— Про що?

— Про те, що міг тебе втратити.

Вона завмерла.

— Я не дитина.

— Я знаю.

— Тоді перестань дивитися на мене так, ніби я крихка.

Він підняв очі.

— Я дивлюся так, бо ти важлива.

Це було не про контроль.
Не про володіння.

Про цінність.

Вона підійшла ближче.

— Якщо ти будеш будувати все сам — ти знову закриєшся.

— Я не звик покладатися на інших.

— Тоді звикай.

Вона взяла молоток.

І почала допомагати.

Протягом тижня до них приєдналися люди.

Спочатку обережно.
Потім відкрито.

Навіть Галина Степанівна принесла пиріжки.

— Поганий той, хто палить, — сказала вона, — але ще гірший той, хто після цього не піднімається.

Андрій приймав допомогу стримано.
Але приймав. Для нього це було новим. Довіра — двостороння. Одного вечора, коли всі розійшлися, вони залишилися самі. Новий каркас уже піднімався. Світле дерево замість чорного.

— Знаєш, — сказала Олена, сидячи на мішках із цементом, — цей склад тепер не про бізнес.

— А про що?

— Про нас.

Він сів поруч.

— Якщо ми будуємо — то разом.

Він довго мовчав.

— Я все життя думав, що сильний — це той, хто тримає все під контролем.

— А тепер?

— Тепер думаю, що сильний — це той, хто може відпустити.

Вона всміхнулася.

— Ти вчишся.

— Через тебе.

Вона торкнулася його пов’язки.

— Болить?

— Коли ти далеко — більше.

Вона нахилилася й поцілувала його плече — обережно, майже свято.

— Я не піду.

І цього разу в її голосі не було страху.