Вогонь

Розділ 14

Вітер тієї ночі був сухим і різким.

Андрій прокинувся від запаху диму.

Спочатку мозок відмовлявся розуміти. Потім — різкий стукіт у двері.

— Пане Андрію! Горить!

Він вискочив надвір босоніж.

Склад.

Той самий.

Полум’я вже лизало дах, ковзало по дерев’яних балках. Іскри летіли в чорне небо, як злі зорі.

У ньому щось обірвалося.

Не через гроші.
Не через техніку.

Через те, що це було навмисно.

Люди збігалися з відрами. Хтось викликав пожежних із райцентру.

І тоді він побачив її.

Олена бігла просто до складу.

— Стій! — крикнув він.

— Там документи! І пальне!

Вона рвонула вперед.

Вогонь тріщав, як живий.

Андрій схопив її за руку.

— Не смій!

— Відпусти! Ми втратимо все!

— Я не дозволю тобі зайти туди!

— Ти не маєш права вирішувати!

— Маю! Коли це загрожує тобі!

Вона намагалася вирватися.

Він притис її до себе — міцно, жорстко.

І раптом…

В її очах спалахнув той самий страх.

Не перед вогнем.

Перед ним.

І це вдарило сильніше за дим.

Його хватка ослабла.

На секунду. На мить.

І вона скористалася цим.

Рвонула вперед.

— Олено!

Він кинувся за нею.

Всередині було пекло. Дим різав легені. Балки тріщали.

Вона вже біля столу, хапає папки.

— Йдемо! — він схопив її за плечі.

— Ще каністра—

Над ними глухо тріснуло. І впала балка. Андрій встиг прикрити її тілом. Удар пройшовся по спині, пекучий, сліпучий.

— Андрію!

— Бігом!

Він штовхнув її до виходу. Вони вискочили назовні в останню секунду — дах обвалився всередину. Полум’я злетіло вгору. Люди кричали. Олена тримала його за обличчя.

— Ти згорів! Ти поранений!

Його сорочка була обпалена, на плечі — опік.

Але він дивився тільки на неї.

— Ти ціла?

— Ти що наробив…

— Я не дам тобі згоріти.

Її руки тремтіли.

— Ти тримав мене так… як він.

Тиша навколо стала глухою.

Він повільно опустив руки.

— Я злякався.

— Я бачила.

— Я не хотів зробити тобі боляче.

Вона дивилася на його обпечене плече.

— Ти прикрив мене.

— Це був інстинкт.

— Ні, — тихо сказала вона. — Це був вибір.

Вдалині завили сирени. І в світлі червоних проблисків вона вперше побачила різницю. Його батько б кричав. Тиснув. Звинувачував. Андрій стояв поранений — і питав тільки одне:

— Ти не боїшся мене зараз?

Вона зробила крок. Обійняла його. Сама.

— Ні.

Він заплющив очі. І вперше за багато років дозволив собі бути слабким. Пожежу загасили. Склад згорів майже повністю. І всі розуміли — це не випадковість. Максим зник із села тієї ж ночі. Але головне вже сталося. Андрій довів не кулаками. Не владою. Вибором.

Він міг тримати її силою.

Але відпустив.

І пішов за нею в вогонь не як власник.

А як чоловік, який кохає.