Андрій

Розділ 13

1

Він ніколи не боявся бійки.

Не боявся втрат.
Не боявся важкої роботи.
Не боявся самотності.

Самотність була його звичним станом.

У місті його називали холодним. Розрахунковим. Жорстким.
І це було правдою.

Бо контроль — це безпека.
Коли ти керуєш — тебе не зрадять.

Він навчився цього рано.

Батько кричав. Мати мовчала.
І він дивився, як мовчання руйнує швидше, ніж крик.

Тому він вирішив:
або ти сильний — або тебе ламають.

Село стало для нього проектом.
Земля — розрахунком.
Люди — відповідальністю.

А потім з’явилася вона.

Вперше він побачив її біля берега.
Волосся розпущене, очі палають.
Вона не боялася його.

Вона кинула виклик.

І щось у ньому здригнулося.

Не бажання одразу.

Інтерес.

Він звик, що жінки або тягнуться до його сили, або бояться її.
Олена — ні те, ні інше.

Вона злилася.

І він відчував, що ця злість не через землю.

Через біль.

Він упізнав його.

Бо сам носив такий самий.

Тієї ночі біля посадки він вперше відчув справжній страх.

Не за себе.

За неї.

Коли побачив, як Максим тримає її — у ньому щось клацнуло.
Темне. Первісне.

Він міг би вдарити сильніше.
Міг би не зупинитися.

І це його налякало.

Не Максим.

Себе.

У машині, коли вона сказала, що боїться, що він стане таким самим…

Це було гірше за удар.

Бо він теж цього боявся.

Його владність — не про домінування.
Це про контроль над хаосом.

Але вона — хаос.

Живий. Гарячий. Непередбачуваний.

І поряд із нею він втрачав холодну логіку.

Він зупинив машину того вечора не через гнів.

Через те, що хотів обійняти її і не відпускати.
Заховати. Закрити від усього світу.

І це було небезпечно.

Бо любов не клітка.

Він знав це розумом.

Але тіло…
тіло пам’ятало, як вона притискалася до нього в складі.
Як тремтіла, але не тікала.
Як сама потягнулася до нього.

І тоді він зрозумів:
він не хоче володіти.

Він хоче бути обраним.

Добровільно.

Він стояв тієї ночі на подвір’ї сам.

Дим від цигарки піднімався в холодне повітря.

Якщо вона піде — він не зупинить.

Скаже собі, що так краще.
Що не можна будувати щось на страху.

Але правда була проста.

Він уже залежний.

Не від її тіла.
Від її погляду.

Коли вона дивиться на нього без страху — він стає кращим.
Коли з сумнівом — у ньому прокидається темрява.

І вперше в житті він не знає, що робити з цим.

Його телефон засвітився.

Повідомлення від неї.

"Мені страшно. Але я не тікаю."

Він довго дивився на екран.

І відповів:

"Я теж."

Це було чесніше, ніж будь-які гучні обіцянки.

Андрій не вмів просити.

Але вперше був готовий навчитися.