Межа

Розділ 12

1

В машині було тихо.

Занадто тихо.

— Ти поїхала сама, — голос Андрія був рівний. Надто рівний.

— Я не хотіла тебе втягувати.

— Ти вже втягнула.

Вона різко повернулася.

— Це не моя вина!

— Ти знала, що він нестабільний.

— Я хотіла закрити це раз і назавжди!

Він ударив долонею по керму.

— Ти могла постраждати!

— Я не беззахисна!

— Коли він тримав тебе — ти була!

Між ними знову спалахнуло.

— Ти не можеш вирішувати за мене! — вигукнула вона.

— Я намагаюся зберегти тебе!

— Я не річ, яку треба зберігати!

Він різко зупинив машину.

Повернувся до неї.

Його очі горіли.

— Коли я побачив, як він тебе тримає… у мене зник розум.

Її подих став повільнішим.

— Ось цього я і боюся.

— Чого?

— Що ти одного дня теж не зможеш зупинитися.

Його лице змінилося.

Біль. Справжній.

— Ти думаєш, я такий самий?

— Я не знаю! — її голос зірвався. — Я боюся, що якщо покохаю тебе повністю — ти станеш моєю слабкістю.

Він нахилився ближче.

— Ти вже стала.

Тиша стала електричною.

— І це мене лякає, — тихо додав він.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я не хочу, щоб любов була страхом.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Тоді довірся.

— Я намагаюся.

— Ні. Ти постійно чекаєш, що я стану монстром.

Вона не відповіла.

Бо частково це було правдою.

Він відсторонився.

— Якщо ти не віриш мені — це вб’є нас швидше, ніж Максим.

Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Не кажи так.

— Тоді перестань тікати від мене навіть тоді, коли стоїш поруч.

Її пальці повільно стиснули його сорочку.

— Я не тікаю.

— Доведи.

Вона подалася вперед першою.

Поцілунок був інший.

Не про пристрасть.

Про потребу.

Про страх втратити.

Він відповів — глибоко, майже відчайдушно.

Її руки ковзнули по його шиї.

— Я не дозволю нікому нас розірвати, — прошепотів він.

— Навіть собі?

Він завмер.

І вперше не мав швидкої відповіді.

Це була їхня справжня межа.

Не Максим.

Не село.

А те, що жило всередині них.