Коли любов стає полем бою

Розділ 9

Поле пахло гарячим металом і зламаною технікою.

Андрій стояв біля трактора, мов кам’яна статуя. Робітники перешіптувалися. Механік витягнув із системи обрізаний шланг.

— Це зроблено навмисно, — сказав він тихо.

Олена відчула, як напруга стягує повітря.

— Ти думаєш, це Максим? — запитала вона.

— Я не думаю. Я знаю.

— Ти не можеш бути впевнений.

Його погляд став різким.

— Ти його захищаєш?

— Я не хочу, щоб ти приймав рішення на емоціях.

— Це не емоції. Це факт.

Вона підійшла ближче.

— Ти не бачив, як він це робив.

— А ти не бачила, як він дивився на мене.

— Це не доказ!

Його щелепа напружилась.

— Я не дозволю, щоб хтось ламав мою роботу. І не дозволю, щоб хтось погрожував тобі.

— Я не твоя власність!

Слова вдарили різко.

Навколо стихли голоси.

Він підійшов ближче — занадто близько.

— Ніколи так не говори.

— А як мені говорити? Ти вже все вирішив без мене.

— Я захищаю.

— Ти контролюєш!

Їхні голоси більше не були тихими.

Він нахилився до неї.

— Якщо я почну контролювати, ти це відчуєш.

— Я вже відчуваю.

Між ними спалахнула тиша — небезпечна, як суха трава перед вогнем.

— Ти думаєш, я стану таким, як він? — тихо запитав Андрій.

Вона замовкла.

Бо страх був не в ньому.

Страх був у її пам’яті.

— Я не знаю, — чесно сказала вона.

І це боліло сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

Його очі потемніли.

— Тоді ти досі не бачиш мене.

— А ти не бачиш, як мені страшно!

Вона розвернулася, щоб піти.

Він схопив її за руку — інстинктивно.

Вона різко вирвалася.

— Не смій.

Це було тихо.

Але остаточно.

Він відпустив.

— Добре, — холодно сказав він. — Я сам розберусь.

— Ось саме! Сам!

Вона пішла, не озираючись.

А він залишився серед поля, яке тепер стало схожим на війну.

Поле пахло гарячим металом і зламаною технікою.

Андрій стояв біля трактора, мов кам’яна статуя. Робітники перешіптувалися. Механік витягнув із системи обрізаний шланг.

— Це зроблено навмисно, — сказав він тихо.

Олена відчула, як напруга стягує повітря.

— Ти думаєш, це Максим? — запитала вона.

— Я не думаю. Я знаю.

— Ти не можеш бути впевнений.

Його погляд став різким.

— Ти його захищаєш?

— Я не хочу, щоб ти приймав рішення на емоціях.

— Це не емоції. Це факт.

Вона підійшла ближче.

— Ти не бачив, як він це робив.

— А ти не бачила, як він дивився на мене.

— Це не доказ!

Його щелепа напружилась.

— Я не дозволю, щоб хтось ламав мою роботу. І не дозволю, щоб хтось погрожував тобі.

— Я не твоя власність!

Слова вдарили різко.

Навколо стихли голоси.

Він підійшов ближче — занадто близько.

— Ніколи так не говори.

— А як мені говорити? Ти вже все вирішив без мене.

— Я захищаю.

— Ти контролюєш!

Їхні голоси більше не були тихими.

Він нахилився до неї.

— Якщо я почну контролювати, ти це відчуєш.

— Я вже відчуваю.

Між ними спалахнула тиша — небезпечна, як суха трава перед вогнем.

— Ти думаєш, я стану таким, як він? — тихо запитав Андрій.

Вона замовкла.

Бо страх був не в ньому.

Страх був у її пам’яті.

— Я не знаю, — чесно сказала вона.

І це боліло сильніше, ніж будь-яке звинувачення.