Коли село дивиться

Розділ 8

Першою її зустріла Галина Степанівна біля криниці.

Жінка з очима, які бачили більше, ніж варто.

— Рано прокинулася, Олено? — солодко усміхнулася вона.

Олена завмерла.

— Не спалося.

— Ага. І Андрію, бачу, теж.

Усмішка стала гострішою.

У шлунку похололо.

— Я не розумію.

— Та годі. Склад — не найкраще місце для нічних розмов.

Слова були тихими. Але різали.

— Ви помиляєтесь.

— Я? Ніколи.

Галина пішла, залишивши за собою шлейф тривоги.

До обіду на неї вже дивилися інакше.

Чоловіки — з прихованою цікавістю.
Жінки — з осудом.
Дівчата — з заздрістю.

І найгірше — Максим.

Він чекав її біля магазину.

— Швидко ти знайшла заміну, — холодно сказав він.

— Це не твоя справа.

— Він використає тебе.

— Досить.

— Я знаю таких, як він.

— Ти не знаєш його.

— А ти вже знаєш?

Його слова боліли, бо вона й сама не була певна.

— Він не з тих, хто будує назавжди.

Вона різко розвернулася.

— А ти був з тих?

Удар.

Максим стиснув кулаки.

— Я помилився.
— Пізно.

Він схопив її за лікоть.

— Ти пожалієш.

— Відпусти.

Голос Андрія прозвучав спокійно, але небезпечно:

— Відпусти її.

Максим завмер.

— А то що?

Андрій не кричав. Не підвищував голосу. Але його погляд був сталевий.

— Не змушуй мене повторювати.

Напруга стала густою, як перед грозою.

Максим відпустив її.

— Побачимо, як ти заспіваєш, коли все село говоритиме, що ти його іграшка.

Він пішов.

Олена відчула, як у грудях усе перевертається.

— Ти не мав втручатися, — сказала вона Андрію.

— Він погрожував.

— Я можу сама за себе постояти.

— Я знаю.

Вона подивилася на нього.

— Тоді чому?

Він зробив крок ближче.

— Бо коли він торкається тебе — у мене темніє в очах.

Її подих збився.

— Це не причина для війни.

— Це причина для меж.

Вона дивилася на нього і розуміла — тепер це не просто історія про берег.

Це історія про вибір.

Село вже шепотілося.

Увечері на полі зламалася техніка.

Навмисно.

І першим, на кого впала підозра, був Максим.

Але Максим дивився просто на Андрія.

— Ти хотів війни? — прошепотів він.

Олена стояла між ними.

І вперше зрозуміла — любов тут буде не тиха.

Вона буде публічна.

Болюча.

І небезпечна.

Першою її зустріла Галина Степанівна біля криниці.

Жінка з очима, які бачили більше, ніж варто.

— Рано прокинулася, Олено? — солодко усміхнулася вона.

Олена завмерла.

— Не спалося.

— Ага. І Андрію, бачу, теж.

Усмішка стала гострішою.

У шлунку похололо.

— Я не розумію.

— Та годі. Склад — не найкраще місце для нічних розмов.

Слова були тихими. Але різали.

— Ви помиляєтесь.

— Я? Ніколи.

Галина пішла, залишивши за собою шлейф тривоги.

До обіду на неї вже дивилися інакше.

Чоловіки — з прихованою цікавістю.
Жінки — з осудом.
Дівчата — з заздрістю.

І найгірше — Максим.

Він чекав її біля магазину.

— Швидко ти знайшла заміну, — холодно сказав він.

— Це не твоя справа.