Ранок, який усе змінює

Розділ 7

Світло проникало в склад крізь вузьке вікно під самим дахом.
М’яке, бліде, холоднувате.

Олена прокинулася першою.

На мить вона не зрозуміла, де знаходиться. Запах дерева, металу, чоловічої шкіри. Тиша. Її щока лежала на його грудях.

Андрій спав.

Вперше вона бачила його без тієї кам’яної маски. Без напруги в щелепі, без суворого погляду. Просто чоловік. Теплий. Живий.

Її пальці обережно ковзнули по його грудях, ніби перевіряючи, чи це не сон.

— Ти мене розбудиш, — хрипко озвався він, навіть не відкривши очей.

Вона різко відсмикнула руку.

— Я думала, ти спиш.

— Я відчуваю тебе.

Ці слова викликали в ній дивне тепло… і страх.

Він відкрив очі. Сірі. Глибокі. Не владні. Інші.

— Ти шкодуєш? — тихо спитав.

Питання влучило прямо в груди.

Вона хотіла сказати «ні» без вагань. Але всередині щось стискалося. Бо це вже було не просто бажання. Не випадковість.

Це стало початком.

— Я боюся, — чесно відповіла вона.

Він підвівся на лікті.

— Мене?

— Себе.

Він довго дивився на неї. Не тиснув. Не вимагав.

— Я не прошу обіцянок, — сказав він. — Тільки не тікай.

— А якщо я не вмію інакше?

Він провів пальцями по її волоссю, прибрав пасмо з її щоки.

— Тоді я наздожену.

Вона усміхнулася крізь напруження.

— Ти занадто впевнений.

— Ні, — тихо. — З тобою я вперше не впевнений.

Це було більше, ніж зізнання.

Її серце вдарилося сильніше.

— Я не хочу бути черговою історією у твоєму житті, — прошепотіла вона.

Його обличчя стало серйозним.

— Ти — не історія.
— А що?
— Виклик.

Вона вдарила його подушкою.

— Це не романтично.

Він впіймав її руку й притягнув ближче.

— Ти змушуєш мене відмовлятися від звичних рішень. Я вперше не знаю, що буде завтра. І мені це подобається.

Тиша стала глибшою.

Вона піднялася, натягнула сорочку.

— Село прокинулося. Якщо нас побачать…

Він сів, серйозний.

— Ти соромишся?

— Я не хочу, щоб це стало виставою.

Він кивнув.

— Добре. Тоді вийдемо окремо.

Її груди стиснуло дивне відчуття.

Окремо.

Наче вони ховаються.

— Це правильно, — сказала вона, хоча всередині щось протестувало.

Перед тим як піти, вона обернулася.

Він стояв біля вікна, сонце падало на його плечі.

— Андрію.

— Так?

— Не змушуй мене шкодувати.

— Я не дам тобі причин.

Їхні погляди зчепилися востаннє.

Але село вже прокидалося.

І в селах ніщо не залишається таємницею.