Коли падають стіни

Розділ 6

Дощ слабшав, але металевий дах складу ще довго відбивав краплі — рівно, глухо, наче відлік часу.

Олена стояла надто близько до нього.

Надто.

Її губи ще пам’ятали його. Її пальці — тканину його сорочки. Серце билося так, ніби тіло ще не зрозуміло, що все вже сталося.

— Це нічого не змінює, — сказала вона, але голос був тихішим, ніж хотілося.

Андрій дивився на неї так, ніби вона щойно відкрила двері, які він роками тримав зачиненими.

— Для мене — змінює.

Вона нервово всміхнулася.

— Ти навіть не знаєш мене.

— Знаю достатньо.

— Що саме?

Він зробив півкроку ближче. Обережно. Наче до дикого звіра, якого не хоче налякати.

— Ти злишся не через берег.
— А через що?

— Через те, що я нагадую тобі його.

Вона різко вдихнула.

Влучив.

— Не смій.

— Ти чекаєш, що я зроблю боляче першим. Щоб не було так страшно.

Вона штовхнула його в груди.

— Ти нічого не знаєш про мій страх!

Він перехопив її зап’ястя. Не грубо. Але міцно.

— Розкажи.

Їхні очі зчепилися.

— Він дивився на мене так само, — прошепотіла вона. — Упевнено. Сильно. Я думала — це безпека. А це була пастка.

Його пальці повільно розтиснулися.

— Я не буду тримати тебе силою.

— А як?

— Я хочу, щоб ти сама залишалася.

Її груди здригнулися від глибокого вдиху.

— Ти занадто звик контролювати.

— З тобою — ні.

Пауза.

Вона відчувала його тепло. Його запах — дощу, землі, чоловічої шкіри. Відчувала, як у ньому кипить напруга, але він стримується.

Не бере.

Чекає.

Це лякало сильніше за будь-який напір.

— Чому ти зупинив техніку того дня? — тихо спитала вона.

— Бо ти дивилася на мене так, ніби я стаю ворогом.

— Ти і був.

— Я не хочу бути твоїм ворогом.

Вона повільно підняла руку і торкнулася його щелепи — там, де лишився слід від удару Максима.

— Боляче?

— Ні.

— Брешеш.

Він усміхнувся вперше — не холодно. Майже тепло.

— Тільки тут, — сказав, накриваючи її долоню своєю.

Її пальці тремтіли.

— Я не вмію повільно, — зізналася вона. — Якщо падаю — то глибоко.

— Тоді падай зі мною.

Тиша стала густою. Повітря — важким.

Вона зробила крок. Сама.

Його рука ковзнула по її спині — повільно, обережно, ніби він давав їй час відступити.

Вона не відступила.

Її чоло торкнулося його грудей. Він відчув, як вона дихає — швидко, нерівно.

— Якщо ти зламаєш мене… — прошепотіла вона.

— Я зламаю себе першим, — тихо відповів він.

І цього разу поцілунок був іншим.

Не вибух.

Повільний вогонь.

Його губи торкнулися її обережно, досліджуючи. Вона відповіла не одразу — перевіряла, чи не зникне він, якщо підпустить ближче.

Не зник.

Його руки ковзнули до її талії. Її пальці — в його волоссі. Вона притягнула його ближче — сильніше, ніж хотіла показати.

Тіло пам’ятало дотики, навіть якщо серце боялося.

Він зупинився першим.

Відсторонився на кілька сантиметрів.

— Скажи, якщо я йду занадто далеко.

Її очі потемніли.

— Ти ще не дійшов.

Це було запрошення.

Його долоня повільно ковзнула вздовж її спини, зупинилася на талії. Він притис її до себе — вже без обережності.

Вона видихнула й притулилася ближче.

Їхні поцілунки ставали глибшими. Повільнішими. Гарячішими.

Її спина торкнулася холодної стіни складу.

Контраст температури змусив її здригнутися.

— Ти все ще можеш піти, — прошепотів він.

— А ти?

— Ні.

Вона усміхнулася крізь подих.