Замкнені

Розділ 4

Склад був напівтемний. Пахло зерном і сирістю. Дощ гупав по металевому даху так голосно, що доводилося говорити ближче.

Максим зняв піджак.

— Несподівана зустріч, — кинув він холодно.

Андрій мовчав.

Його погляд ковзнув по мокрому волоссю Олени, по тонкій тканині сукні, що прилипла до шкіри. Він різко відвів очі.

— Я заберу тебе в місто, — продовжив Максим, дивлячись лише на неї. — Тут ти марнуєш життя.

— Досить, — тихо сказала вона.

— Ти заслуговуєш більшого.

— А що ти їй пропонуєш? — раптом озвався Андрій.

Голос низький. Спокійний. Небезпечний.

Максим усміхнувся.

— Я пропоную їй світ.

— Той самий, де ти її зраджував?

Тиша різко обірвала розмову.

Максим різко повернувся.

— Ти нічого не знаєш.

— Достатньо знаю, щоб бачити, як ти знову намагаєшся вирішити за неї.

Олена завмерла між ними.

— Перестаньте!

Але чоловіки вже дивилися один на одного.

— Ти думаєш, що вона тут через тебе? — тихо спитав Максим. — Вона тут, бо їй нікуди було йти.

Це вдарило.

Андрій зробив крок вперед.

— Обережніше зі словами.

— А то що?

Грім розірвав небо.

І в ту ж секунду Максим штовхнув його в плече.

Це було помилкою.

Андрій не вагався.

Він схопив його за комір і притис до стіни. Рух швидкий. Контрольований. Лють — крижана.

— Ти не маєш права торкатися її, — прошепотів він.

— Вона не твоя!

— І не твоя більше.

Максим ударив першим.

Кулак ковзнув по щелепі Андрія.

Олена скрикнула.

Наступний удар був у відповідь — короткий, точний. Максим захитався.

— Зупиніться! — вона кинулася між ними.

Андрій застиг.

Його груди важко здіймалися. Очі темні, розпечені.

Він міг продовжити.

Але не хотів, щоб вона бачила його таким.

Максим, стираючи кров з губи, подивився на Олену.

— Обирай, — сказав він. — Або я. Або це.

І вийшов під дощ.

Двері грюкнули.

Лишилися двоє.

І буря.