Гроза над полем

Розділ 3

Максим з’явився в суботу.

Наче спеціально.

Сонце стояло високо, біля магазину зібралися жінки, і чорний міський седан виглядав тут чужорідні — блискучий, гладкий, надто дорогий для цієї вулиці.

Олена побачила його ще здалеку.

Її спина напружилась.

— Привіт, — він усміхнувся так само, як тоді, коли робив пропозицію. — Ти зовсім не змінилася.

— Змінилася, — відповіла вона сухо. — Тепер я бачу більше.

Він зітхнув.

— Я зробив помилку.

— Ні. Ти зробив вибір.

Їх розмова була спокійною. Занадто спокійною. Люди крадькома поглядали.

І Андрій теж бачив.

Він стояв через дорогу, біля складу, обговорював щось із бригадиром, але очі ковзали лише в одному напрямку.

Максим торкнувся її руки.

І світ Андрія звузився до цієї деталі.

Пальці чужого чоловіка на її шкірі.

Щось темне піднялося зсередини. Глухе. Важке.

— Вона не твоя, — сказав він собі.

Але тіло реагувало інакше.

— Я хочу, щоб ти повернулася, — тихо сказав Максим. — У місті в тебе можливості. Тут ти задихаєшся.

— Я не задихаюся.

— Ти ховаєшся.

— Я лікуюсь.

Він нахилився ближче.

— Я досі тебе люблю.

І саме в цю секунду над селом почулося перше глухе гудіння грому.

Олена відсмикнула руку.

— Любов — це не коли зраджують.

Максим стиснув щелепу.

— Через кого ти так говориш? Через цього Коваля?

Вона різко подивилася на нього.

— Не смій.

Грім ударив ближче. І дощ почав падати різко, важко, без попередження. Люди розбіглися. Магазин зачинили. Вулиця спорожніла за хвилину. Олена побігла до старого складу біля поля — найближчого укриття. І майже врізалася в Андрія, який зайшов туди одночасно. Максим забіг слідом.

Троє.
Замкнений простір.
Зовні — буря.

Усередині — значно гірше.