Вогонь під шкірою

Розділ 2

Наступного ранку Вербове прокинулося не від півнів. Воно прокинулося від шуму техніки. Гуркіт металу котився вулицями, наче виклик. Люди виходили на подвір’я, прикривали очі долонями від сонця й дивиться в бік ставка. Олена стояла біля воріт свого дому, ще в легкій сукні, з розпущеним волоссям. Серце билося так, ніби її особисто зрадили вдруге.

Він почав. Не дочекавшись рішень громади. Не зважаючи на вчорашню розмову.

— Самовпевнений… — прошепотіла вона.

І рушила вниз стежкою.

Біля ставка вже зібралися люди. Степан, тракторист, курив, переминаючись з ноги на ногу. Староста Петро щось намагався з’ясувати з бригадиром.

Андрій стояв трохи осторонь, у темних окулярах, з телефоном у руці. Спокійний. Зібраний. Ніби нічого не відбувається.

Олена підійшла просто до нього.

— Ви обіцяли обговорення.

Він повільно зняв окуляри.

— Я не обіцяв зупиняти роботу.

— Ви прекрасно знали, що люди проти.

— Люди завжди проти змін.

— Ви не маєте права вирішувати за всіх!

— Я маю відповідальність.

Її голос підвищився:

— Це не відповідальність. Це диктат.

Навколо стало тихіше.

Андрій наблизився.

— Ви хочете скандалу? — тихо спитав він.

— Я хочу, щоб ви почули.

— Я чую. Просто не погоджуюся.

Вона різко розвернулася до людей:

— Ви дозволите знищити ставок? Ви мовчатимете?

Кілька жінок закивали. Хтось почав бурмотіти.

Андрій відчув, як ситуація виходить з-під контролю.

— Досить, — сказав він твердо.

— Ні, не досить! — її очі палали. — Ви звикли, що вам не перечать?

Його терпіння тріснуло.

— А ви звикли, що весь світ крутиться навколо ваших емоцій?

Це було публічно. Грубо.

Люди перезирнулися.

Олена відчула, як обличчя спалахує — не від сорому, від люті.

— Ви нічого не знаєте про мене!

— Я знаю достатньо. Ви повернулися, бо втекли.

Тиша стала мертвою.

Її дихання обірвалося.

— Заберіть це назад, — прошепотіла вона.

— Правда болить?

Вона дала йому ляпаса.

Звук був різкий, сухий.

Село ахнуло.

Його голова ледь повернулася від удару. На щелепі виступила жила.

І в ту мить він міг зробити що завгодно.

Накричати. Принизити. Зламати.

Але він лише подивився на неї.

Повільно.

Небезпечно.

— Ви переходите межу, — тихо сказав він.

— Ви її стерли першим.

Її рука ще тремтіла.

Його очі потемніли.

— Заберіть техніку, — раптом сказав він бригадиру.

Люди здивовано перезирнулися.

— Але ж… — почав Степан.

— Заберіть.

Гуркіт стих.

Олена завмерла.

Вона не очікувала цього.

— Ви думаєте, що перемогли? — тихо промовив він, нахиляючись до неї. — Це не про берег. Це про вас.

— Про мене?

— Ви не переносите, коли хтось сильніший.

— Я не переношу, коли хтось безсердечний.

Їхні погляди зчепилися. Між ними було щось більше, ніж конфлікт. Щось небезпечне.

Увечері вона не могла заспокоїтися. Ляпас. Вона ніколи в житті нікого не била.

— Ти збожеволіла, — сказала Ірина, сидячи на кухні. — Він же Коваль.

— І що? Я маю кланятися?

— Він не звик, щоб йому перечили.

— А я не звикла, щоб мене принижували!

Але в глибині душі її мучило інше. Чому він зупинив роботи?

Андрій стояв у темному кабінеті батька. Світло не вмикав. Його щелепа досі пам’ятала її руку. Він мав би злитися. І він злився. 

На неї.
На себе.
На те, що замість відповісти жорстко — він відступив.

Він зупинив техніку не через людей. Через її очі. Через те, як вони спалахнули болем, коли він згадав місто.

Він не хотів її ранити.

І це його лякало.

Бо Андрій Коваль ніколи не змінював рішень через жінку.