Земля що не прощає

Розділ 1

Вербове ніколи не було тихим селом. Воно лише вдало спокій. З пагорба село виглядало мирним — білі хати під черепицею, сади, що саме починають зеленіти, ставок, у якому вечорами тонули сонячні відблиски. Але під цією красою завжди жевріла впертість. Тут пам’ятали образи поколіннями. Тут знали, хто кому винен ще з дідівських часів. І тут ніколи не приймали чужих — навіть якщо той “чужий” народився тут.

Коли Андрій Коваль повернувся, село завмерло. Він їхав повільно, чорний позашляховик підіймав куряву. Він не дивився по боках. Не шукав знайомих облич. Не всміхався.Він повернувся не тому, що хотів. Батько помер раптово — серце. І разом із ним померла стара влада, стара система страху, на якій трималося господарство Ковалів.

Андрій вийшов із машини біля батьківського дому. Двір здавався меншим, ніж у дитинстві. Груша біля воріт посивіла, як і спогади.

— Тепер ти головний, — сказав староста Петро, простягаючи руку.

Андрій коротко кивнув. Він не був людиною, яка любить слова. Він був людиною, яка приймає рішення. І першим його рішенням стало розширення аграрного комплексу. Нові склади. Нова техніка. Контракти з містом. Земля має приносити прибуток. Інакше вона — слабкість.

Олена повернулася тихіше.

Автобус висадив її на зупинці біля старого магазину. Вона стояла з однією валізою й відчувала, як щось стискає горло.Тут нічого не змінилося. І все змінилося.

Її мати померла два роки тому. Хата стояла порожня. Пил осідає на підвіконнях, ніби час тут сповільнився. Олена відкрила двері й увійшла. Запах сухих трав, старої деревини й самотності. Вона сіла просто на підлогу серед кімнати й дозволила собі вперше за три місяці заплакати.

Не через Максима.

Не через зраду.

Через себе.

Через те, що вона знову не помітила, як її любов стала зручною для когось іншого. Максим зрадив її не разово. Він зраджував довго. Просто вона не хотіла бачити. Тепер вона бачила надто чітко. І більше не довіряла. Нікому.

Вони зустрілися через три дні.

Сонце стояло високо. Олена йшла стежкою до ставка — там вона завжди думала. Там було тихо. Там можна було дихати.

Але сьогодні тиші не було.

Біля води стояла техніка. Червоні прапорці в землі. Металеві кілки. Розмітка.

І він.

Високий. У світлій сорочці з закачаними рукавами. Руки сильні, засмаглі. Обличчя різке, ніби витесане. Погляд — прямий, важкий.

Вона одразу зрозуміла, хто це.

— Що ви робите? — її голос прозвучав гостро.

Андрій повернувся повільно.

Його очі ковзнули по ній — з голови до ніг. Не оцінюючи. Фіксуючи.

— Працюю.

— Ви не маєте права розмічати берег.

— Маю.

Він говорив коротко. Без пояснень.

— Це громадська зона.

— Уже ні.

Вона зробила крок уперед.

— Ви купили ставок?

— Я купив землю навколо. Закон дозволяє.

— Закон не означає, що це правильно.

Його щелепа напружилась.

— Правильно — це коли люди мають роботу.

— Правильно — це коли ви не нищите те, що вам не належить душею!

Її слова вдарили.

Він наблизився.

Між ними лишився крок.

— Душа не оплачує рахунки, — тихо сказав він.

Її серце билося надто швидко — від злості. Тільки від злості.

— Ви думаєте, що можете приїхати сюди й вирішити все?

— Я тут народився.

— Але ви тут не жили.

Пауза.

Його погляд став холоднішим.

— А ви жили?

Вона завмерла.

— Я повернулася.

— Бо не склалося в місті?

Удар.

Вона зблідла.

— Не смійте.

— Я лише припускаю.

— Ви нічого про мене не знаєте.

— І не збираюся.

Вона різко вдихнула.

— Ви самовпевнений.

— Ви емоційна.

— Краще емоційна, ніж бездушна.

Він нахилився трохи ближче.

— Обережніше з ярликами.

Вона не відступила.

— А ви обережніше з людьми.

Напруга між ними стала фізичною. Густою. Майже болючою.

Він бачив, як її груди швидко здіймаються. Як очі палають. Як вона не боїться.

І це злило його.