Розділ 18

На клумби прокрадаюсь в дику рань. Коли на дворі ще є трохи легкої прохолоди. У планах приділити любові та уваги гортензії, трояндам, гліцинії, мальві, хостам, гейхері, ліліям, барбарису. Вчора добре полила й піддобрила, то сьогодні хочу посапати.

 Зі шкідниками я поборолася, рози стоять, як сонечко гарні, душа тішиться. Взагалі в мене широка душа й коли доходить до рослин, то я знаю, де треба закопати гроші й добряче наробитися. Але ж потім все гарно. Міксбордер просто радує око барвами й безперервним цвітінням, і нічого страшного, що я його сто разів пересаджувала, бо то в мене вимахає якийсь агресор, який поспішає задушити свого бідотного сусіда, то я промахнусь із підбором рослин, які будуть змінювати один одного, то вийшла халепа з дельфініумом, бо я посадила кілька кущів, і, поки вони цвіли, очей було не відірвати, а потім квітконос зрізала й вийшли голі місця.

 Недобре вийшло й з місцем розташування міксбордера, бо частина квітника виявилася під палючими променями сонця й результат був плачевним. Було в мене таке, що й передавала куті меду, і рослини мої хиріли від тієї кількості добрив, які я з найкращими намірами вбухала. Коротше, квітник — діло тонке. Також невдача мене спіткала із самшитом. Я, наївне дитя асфальту, натикала рослин і думала — все, буде гарно, ну що ж, самшитова вогнівка показала, як швидко рослина може всохнути.

 Заряджена цими безцінними знаннями й досвідом, я прискіпливіше стала ставитися до захисту та живлення рослин. Але ж воно все потім, коли покосив, посапав, полив таке гарне. Он клематис певний час не викликав у мені ніяких емоцій, зате потім я його оцінила. Ну замилуватися ж можна.

 За роботою час швидко летить. І коли перед моїми очима з’явилися ноги, я задерла голову й підвелася, зустрівшись із лукавою посмішкою Яна.

— А ми сніданок зробили! — повідомив він мені, тримаючи Соньку на руках.

— О! Клас! — бурмочу, стягуючи рукавиці з рук.

— А в тебе тут, — і він простягнув руку й обережно потер мою щоку.

У його погляді гойдається щемливий сум…

— Добре. Пішли на сніданок, — погоджуюсь.

 Щось поки робила, то наче все й добре було, а це відчуваю кожну клітинку мого організму, яка втомилася до сказу. Та перш ніж вийти на кухню, довелося зайти у ванну й прийняти душ. Бо якась я вся наче з пилюки зліплена.

 Після душу відчуваю, що мені дихати легше і я голодна, як вовк.

 На Яна я натикаюсь на кухні. Він стягує футболку через голову, і я трішечки гальмую, спостерігаючи за тим несподіваним стриптизом. Його чітко окреслені м’язи наче виточені з каменю. Вузька талія. Міцні руки. Широкі плечі… Та щоб мені!!!

— Воу, це гаряче. Що за еротика? — видихаю я, не в змозі відвести очей від його тіла.

— А? — повертається він до мене.

І стає ще гірше. Тепер перед моїми очима опиняється прекрасно розвинений прес із кубиками, що виділяються при кожному його русі. І зусиллям волі я таки повільно підіймаю очі, оцінивши його торс, шию, щелепу й зустрівшись із поглядом, в якому танула розгубленість, пробуджуючи жадання. І мене ніби огортає таємнича енергетика зваби. Ця енергетика пронизує зсередини, змушуючи серце битися швидше, а дихання — зриватися. Я не можу відірвати погляду від його очей, в яких все ще вирує розгубленість, змішана із чимось глибшим, тягучим, майже небезпечним.

 Його груди підіймаються в такт диханню, а кожен рух ніби запрошує мене доторкнутися, відчути жар його шкіри під своїми пальцями. Його губи трохи розтулені, наче він хоче щось сказати, але слова так і не знаходяться.

 — Облився… — нарешті пробує він почати говорити.

Я відчуваю, як мої власні пальці, не питаючи дозволу, тягнуться вперед, легенько торкаються його ключиці. Лише мить і, здається, що цей рух перевертає весь світ. Його м’язи напружуються під дотиком, і я чую, як він різко вдихає.

— Пробач, я… — здавлено кажу, відчуваючи, як пальці продовжують торкатися його шкіри.

 Він не рухається, лише нахиляє голову трохи ближче, і ця тиша між нами стає відчутною, ніби загусле повітря. Його погляд пробирає наскрізь, темний і важкий, але в ньому ховається щось, чого я не можу зрозуміти. Щось небезпечне й водночас… спокусливе.

— Все добре? — питає він нарешті, голос низький, трохи хрипкий.

— Так, все… все нормально, — відповідаю, але серце калатає як божевільне.

Відступаю на крок, звільняючи його простір, і спотикаюсь… Тієї ж миті він ловить мене. Ловить… На мить його хватка стає сильніша, він ніби бореться із собою. З його вуст зривається чи то рик, чи стогін. І я навіть пискнути не встигаю, коли він мене цілує. Жадібно, несамовито, так що я гублю усі орієнтири. І він же перший відпускає мене.

— Ми домовлялися не поспішати… але, — говорить він і хитає головою. — Я хотів цього. Вибачатися не буду.

— Ага! — тільки й видихаю я.

До тями приводить писк Соньки. І її радість зрозуміла. Марсік ганяє м’яча, якого вона кидає з манежу. Утримати її в тому манежі поки можна лише якимись забавками. І тут у нас вічна боротьба, бо дитинча може несвідомо зробити боляче якомусь псу, який теж може відреагувати цілком природно й гаркнути. Це кіт освоїв усі верхи на моїй кухні й кожного разу, як бачить Соньку, зникає, що той ніндзя. Ще й періодично наче рже зверху на спроби дитинча його знайти.