Розділ 16

Відкриття стоматології відбулося набагато швидше, ніж я очікувала. Як Ян це зробив, залишилося для мене таємницею. Він втомлювався. Іноді затримувався. Поняття «вихідні» зникли з нашого вжитку. Я майже весь час залишалася із Сонькою. У цьому був певний плюс: графік життя дитини був чіткий і ми досягли певної гармонії. Я перестала так сильно психувати й залякувати себе усім на світі, а малеча стала спокійніше себе поводити. Дитинча, здається, надто швидко росло. Ні, усе було згідно з тією мудрою книженцією, в якій описаний був кожен місяць розвитку дитини. І чи то мій спокій, чи може Сонька переросла усі стрьомні моменти, але жити нам стало легше.

 І тепер із Сонькою на руках я стояла в оточенні незнайомих мені людей на урочистому відкритті стоматології. Поряд Яна крутилася яскрава брюнетка із соковитими червоними губами та розкішною гривою волосся. Її очі палахкотіли обожнюванням і неприкритою зацікавленістю Яном. Він поводився чемно, але її почуттів не віддзеркалював. Що ж, певно, не довго він буде самітником. Трохи його бажання — і поряд з’явиться жінка, яка готова буде йти разом шляхом життя. І то нормально. І правильно. Життя триває. А Софії треба мама.

 В якусь мить Ян смикнув головою і зустрівся зі мною поглядом. Не знаю, що він там побачив, але насупився й в його очах замайоріла тривога.

 Я зробила круг, дитинча вже втомилося, і обід наближався, тож вловивши, коли біля Яна стовбичило найменше людей, я підійшла.

— Ну що ж, вітаю! Ти реально крутий! І ми пишаємося тобою! — посміхнулася до нього. — Ми будемо повертатися. У нас обід, сон, прогулянка.

— Все нормально? — трохи нервово прозвучало його питання.

— Так! — кивнула я.

— Яне, там до нас прийшов… — від стегна продефілювала до нас жагуча брюнетка.

— До зустрічі вдома! — кивнула я і поспішила відійти від парочки.

Запакувала Соньку в автокрісло, і тихенько поїхали з Києва. Щось я вже здичавіла й відвикла від руху міста. Усіх багато, хто як уміє, так і їздить, ямки після зими не усі відремонтовані. Тривога завила так несподівано, що аж сіпнулася. Заковиристе прокляття машинально зірвалося з губ.

— Пробач, крихітко, — тут же нагадалася я. — Більше не буду.

На світлофорі тягнусь за телефоном і переглядаю причину тривоги. МіГ злетів. Опівночі шахеди, під ранок ракети, вдень сраний МіГ, щоб тобі впасти. Мене переповнюють таки почуття.

 На дзвінок від Яна тільки закочую очі, але відповідаю.

— У вас все добре?

— Їдемо. Тривога нас застала в місті.

— Ясно. Набери мене, як доїдете…

— Добре.

Трохи з роздратування видихаю. Ну МіГ це ще не летить балістика… Але розумію його занепокоєння. Я із Сонькою вперше сама їду Києвом під супровід тривоги.

— Неспокійний у тебе батько, — хитаю головою.

За містом розслабляюсь, хоча й машин багацько, і камери на кожному стовпі. Видихаю. Окидаю поглядом зелень. За що люблю весну? Та за оцю яскраву й соковиту різнобарвну зелень від ніжно салатового до насиченого темно-зеленого. Усе буяє, квітує, пахне й спокушає вибухом кольорів. Ну гарно ж!

 Вдома, переживши радість псів, ніби я на місяць від’їжджала, відписуюсь Яну, що ми благополучно дісталися домівки, і поспішаю зайнятися домашніми справами. Так мій день і пролітає до вечора. І вклавши Соньку спати, почуваюсь забембаним бобром. Повзу на кухню. Ідея пропустити скляночку приходить враз. Дістаю вино та хвацько хлюпаю в келих. Рідина має спокусливий вигляд. Смакую.

 Я щось втомилася. І може, трішечки розклеїлася. Зловила печальку. Іноді буває важко зрозуміти, від чого тебе накриває: русня, ракети, сатанинські гульбища наших посадовців, ПМС, уміння роздути з мухи жирного бегемота, просто не виспалася… Гублюсь у здогадках, що цього разу.

 Вино йде гарно й легко лягає на душу. Сиджу з келихом в оточенні псів та кота й втикаю в одну точку. Легеньке роздратування все не дає мені спокою. Вже навіть хочеться розкопати, з якого приводу гризе? Бо настрій, начіплявши тих дум, камінцем йде на дно. І таке враження, що приліг він там на віки вічні. Шумно видихаю і доливаю собі ще трохи.

 Отже, Ян. Спочатку Ян зацікавив мене, як чоловік моєї сестри. По іншому й бути не могло, коли сестра сповістила, що вагітна й виходить заміж, то було цікаво, хто ж той бідолаха. Навіть не знаю, чого чекала… але Ян був звичайний. Може, трохи такий хвацький, цілеспрямований, заточений досягати успіху. І кеш він приваблює не тільки мислями. Його медитація проста —  «встав вранці, з’їв каші й пашеш». У цьому плані його чотко рве зсередини.

 Навіть наша сварка стосовно його бажання поїхати на схід це ще раз підтвердила. Після неї наші стосунки ніби покрилися інієм, який вималював якийсь новий узор і приховав усе, що було до того. Бо ми начебто продовжували спілкуватися й все було нормально, але чогось ніби бракувало. Не стало наших посиденьок чи спільних переглядів фільмів. Ба більше, він навіть сам справлявся з пошуком ключів, гаманця, футболок і білесеньких носочків.

 Ті носочки бувало в добрячі хованки гралися. Бо кидаю в прання дві пари, дістаю три штуки. Чіпляю три носочки — забираю два. Містика! Марсік до тих носочків теж мав ніжні почуття. Він їх крав, щоб потім жорстоко з ними розправитися. Що ті білесенькі носочки зробили особисто Марсіку — було незрозуміло. Кіт їх теж любив, але переважно спати на них у шухлядці. Він її відкривав і просочувався туди. І по репету Яна можна було зрозуміти, скільки шерсті залишив кіт на тих носочках.