Розділ 13

   Сьогодні мене водночас відвідали муза Домогосподарства й фея Чистоти. На пів дня перетворивши мене на володарку швабри, повелительку пилососа та богиню кухні.

Почала з кухні. Залишила Соньку з Яном, врубила свою улюблену музичку тих часів, коли я ще ходила на дискотеки й почала творити. Моєї уяви вистачило на гнізда з фаршем на обід та рибу з броколі на вечерю, а на солодке захотілося желе з фруктами.

   Працювала в поті чола й періодично ганяла кота, бо він сьогодні проявляв якусь гіперактивність. Ой, та він більше терориста нагадував, аніж котика муркотіння якого позитивно впиває на нервовому систему. На «надцяту» спробу кота вполювати їжу з мого столу, кіт зачепив скатертину, рвону на волю й все, що було на столі з гуркотом впало на підлогу. І я вибухнула.

   Кіт й весь світ заодно дізнався про помилки еволюції, а особливо про те, що коти, на відміну від динозаврів, чомусь не вимерли. І що їхні дев'ять життів – це явний перебір, особливо коли вони використовують їх для того, щоб знову щось вкрасти. Й краще б вже самого кота ворони вкрали.

   Атансьон у чистому вигляді. На який і Ян прибіг.

— Гей, спокійніше, бо біля тебе навіть янголи бояться літати… — спробував він достукатися до мого здорового глузду, але там ніхто не відкрив.

Емоції, аж переливалися усіма кольорами червоного. І я чітко випромінювала ауру "не чіпайте мене, бо вб’ю". Рекс, який залетів на кухню, уздрівши мій райдужний настрій здав назад.

— Бачиш?! – з докором глянув на мене Ян.

— Шкода, що це сатанинське поріддя не боїться… — злобно зиркнула на кота, який чкурнув під стілець й чекав поки «ця шкіряна» перестане роздувати іскри.  

—Не психуй…Заспокойся... Ми все приберемо… — підняв він руки й так обережно підійшов до мене.

   І я не знаю, що гірше: мій стан чи його спроби мене заспокоїти. Бо кожен його "заспокойся" лише додавав масла у вогонь мого внутрішнього вулкана. І я вже уявляла, як перетворюю кімнату на Помпеї, а його – на застиглу у часі статую. Й так важко було утриматися, щоб не влаштувати апокаліпсис у будинку…

— Приберу, — видавила. – Цих шкідників забери…

— Кота відразу топити чи нехай ще поживе? – ховаючи усмішку глянув він на мене.

— Ти оце з радістю не перегинай, — сердито відказала я.

— Зрозумів! Планів з утилізації котів не будувати.

— Та хай сльозами втреться той кіт! – приречено видихнула я. – Здається, мені цього кота прислали з пекла в якості покарання.

— Може, він твій кармічний урок? — припустив він, піднімаючи брову.

— Урок?! Який ще урок? Від чого мені цей урок? Від любові до всього живого? З цим все вийшло.  І цей курс «Як посивіти завчасно?» хотіло б уже завершити, — пробурчала я й почала потихенько прибирати вчинений гармидер.

— Може це майстер-клас «Безумовної любові та емоційної підтримки?», — зловив кота на руки Ян.

— Якої підтримки? – глипнула на нього. — Якщо це вона, то вищі сили перемудрили з програмою.

— Ну, значить, курс із зануренням, — хихикнув Ян.  

— Зануренням? Та я вже по шию в цій «духовній практиці»! Ще трохи — й отримаю сертифікат «Просвітлена, але на межі нервового зриву»!

— Гаразд, ситуація складніша! Жартами тут не обійдемося, — зморщив лоба Ян.

— Тобі не треба бути з дитиною? –  підозріло покосилася я на нього.

— Сонька спить.

— І що? Тобі стало нудно? – фиркнула я.  

— Та ні, — Ян скорчив таку невинну-невинну мармизу. — Просто відчув, що комусь тут терміново потрібен голос розуму.

 — Ну, тоді йди пошукай його в іншому місці, бо тут його точно немає, — буркнула я, підбираючи залишки розбитого посуду.

— Тут є я, — пафосно заявив він.

— Тобі, що пригод мало? – скептично так задерлася моя брова.

— Вистачає. Ти – це бездонне джерело драми та авантюр.

— Тоді чудово, — видала я свій найкращий крокодилячий вищир.

А він щось на те щастя в моїх очах трохи лобика насупив.

— Ось тобі сміття. Винось. І я з нетерпінням буду тебе чекати на кухні. У мене до чорта роботи.

— Гаразд! – легко погодився він.

— Кота закрий у ванній, — перевела я погляд на тварюку, яка розтеклася в його руках.

— Уже йду.

Й таки пішов, кота закрив, сміття виніс, повернувся з готовністю попрацювати. Люблю таке. Вільними руками я скористалася. Різав, тер, вистромивши кінчик язика старанно намагався по центру фаршу зробити рівне заглиблення. І чоловік зайнятий й робота робиться. Лише один пухнастий драматург розігрує сцену трагедії у ванній. Покрутившись біля входу в кухню Рекс й собі підняв морду та видав своє душевне завивання.

— Рекс, морда ти собача, жити надоїло? – підстрибнула усім своїм організмом на ті зловісні звуки.

Витріщився на мене, а потім відкрив пащу й видав звуки, наче сирена повітряної тривоги, що застрягла на одній ноті.