Розділ 12

 Після нашого повернення з лікарні між мною та Яном ніби щось змінилося. Зовні все залишалося таким, як і раніше: Ян працював, я із Сонькою та Ко займалася домашніми справами, доглядала сад та квітники й лаялася на всіх і вся. Я навіть знайшла спосіб вкладати Соньку спати на свіжому повітрі. Освоїла вигул Марсіка: просто вкладала електрогрілку, і тремтяча тушка там сиділа, поки я займалася садовими роботами. Ну Рекс був безнадійний, невтомно ганяв двором, періодично вганяючи мене в стадію «я зараз сказюсь». Кіт із незалежним виглядом спостерігав за всім тим із вікна. З Яном я, як і раніше, спілкувалася, сміялася, вечеряла. Але щось було не так. Іноді я ловила на собі відсторонений погляд Яна, ніби він хотів щось сказати, але вагався. Хоча, може, то лише моя уява?

 Дні текли розмірено, щоправда, місцями штормило. Бо я душа гаряча. Обідрані двері мене муляли. Ян нову лиштву замовив, але там ще варто було трохи підштукатурити й підфарбувати стіни. І кожен раз, проходячи повз ці погризені двері, я підпсиховувала. Бо зробити обіцяне в нього не виходило — то пізно повернувся, то того не було, то сього. Аж до дня, коли я таки дочекалася електрика. Хлопчина виявився тямущим. Роботу Рекса зацінив. Посміявся. І якось раз і погодився все полагодити. Впіймавши вільні робочі руки, я тим і скористалася. Заодно хлопчина й шви у ванній наново затер, і дверці в шафки полагодив.

 У результаті хлопець задоволений заробітком, я роботою. Один Ян продемонстрував образу. А я паскудний характер, бо чого це? І вечеря в нас пройшла в мовчанці. А потім Ян забрався із Сонькою у свою кімнату й не вилазив звідки. Тільки фиркнула на те. Бо я то щиро раділа усьому відремонтованому та оновленому. А тут таке якесь… Я прямо не знаю, яка в мене мала бути реакція? А чого? Бо все вирішую сама. А от моя мама, коли брала закрутки, то просила завжди батька їх відкрити. І хто тут лохина, ще не до кінця зрозуміло…

 Сьогодні Ян із роботи повернувся з букетом ніжно рожевих тюльпанів. Квіти він вручив мені зі словами: «Це тобі!». Я невпевнено взяла букет, намагаючись усвідомити цей несподіваний подарунок

— Дякую! — все ж здогадалася сказати.

І від моєї розгубленості стало смішно. І з тією нервовою посмішкою я заглянула йому в очі. В його очах дзюрчало [a.d.1] збентеження й очікування.

— Квіти неймовірно гарні. Дякую!

— Радий, що тобі сподобалося, — здається, з полегшенням видихнув він.

І слава Соньці, яка в цей момент видала невдоволений крик. З місця він зірвався, підхопив Соньку з манежу, зацокотів до неї і забрав її з кухні. А я залишилася зі своїми тюльпанами, збентеженням та питанням «А що це було?». І я тільки можу припустити, що це, можливо, за непорозуміння з дверима. А бентежусь, то чого я? Бо щось не очікувала від нього подібного жесту. Ну із чого б це? Навіть не 8 березня. І такого раніше він не робив. І… І даремно я, певно, від послуг психолога відмовилася. Цілу епопею вже роздула з нещасного букету…

 Квіти я пристроїла у вазу, помилувалася красою, походила, ще раз помилувалася. Накрила стіл і позвала Яна. Той спустився з малою на руках. Соньку посадила за столик. Її меню було окреме. Іноді від цього готування їжі в режимі нон-стоп хочеться завити… Собі одній я стільки точно б не готувала. Може, сім’я тому й дається, щоб деякі паняночки з голоду не вмерли? Цікава думка.

 Вечеря в нас проходила в класичному варіанті: я годую Соньку, потім себе. Але сьогодні Ян щось не поспішає все змести з тарілки.

— Що таке? Несмачно? — запитала я, показуючи на тарілку.

— Смачно! — швидко кивнув він.

— Не голодний? — кинула я ще одне припущення.

— Я знайшов приміщення під стоматологію, — інтригуюче так розпочав він.

А я завмерла з ложечкою в руках.

— О! — спинила я свій внутрішній монолог, який починався з «Ти думаєш, що зараз хороший час, щоб відкрити власну стоматологію?», «Ти впевнений, що той бізнес зможе окупитися?», «Яка стоматологія, війна?» й вервечку подібних натхненних думок.

— Хочеш спробувати відкрити стоматологію в Києві? — за кілька хвилин викрутила я із себе прийнятне питання.

— Так! Я прорахував, думаю, що все має вийти, — впевнено заявив він.

І рот я закрила. Віддала останню ложечку пюрешки Соньці, витерла її замурзану мордочку й посадила в манеж. Сіла до столу. Взяла чашку із чаєм. Пауза таки дала час вговтати мої емоції. Ян дорослий хлопчик і якось жив без моїх мудрих порад. Та й бізнес він вже мав. І ризики усі знає. А стрес закаляє чоловіка. Це суто така чоловіча тема — ставити нові цілі й перти, як носоріг, для їх досягнення. Чоловік реалізує себе в роботі. Бо якщо чоловік не розвивається, то він депресує, п’є та всяко деградує. Єдиний із цього мінус, що це не мій чоловік. І його зайнятість на роботі вилляється в мою зайнятість з його дочкою. Ха!

— Ти хочеш переїхати до Києва? — поставила я ще одне питання.

— Ні! Тривоги, ракети, шахеди… вам того не треба.

— Так, розкажи тоді, чого чекати мені? Я тебе не буду бачити зовсім? У нас не буде грошей на їжу?

— То звідки такі думки? — округлилися в нього очі.

— З реальності. Я від Сашки постійно чую, як «казково» в Україні вести свій бізнес.

— Ні! Ліно, нічого такого. Може, дійсно із часом іноді буде запара. Але точно нам не доведеться ритися по смітниках у пошуках недогризків. Чи сума, яку я залишаю на поточні витрати уже не покриває ці витрати? — враз насупився він.