Розділ 11

Крик Софійки мене просто підірвав із місця. Кинулася до них в кімнату. Ян намагався зняти з неї мокрий одяг, а вона заходилася несамовитим криком.

— Що сталося? — підбігла я до них.

Від ноги відкотилася чашка. І Ян стягнув із Софійки футболку. На грудях і животику виднілася яскраво-червона пляма.

— Вона перехилила на себе мій гарячий чай, — задзвенів його голос.

— О! — тільки й видихнула я.

— Треба холод.

— Зараз! Принесу, — безтолково заметалася я.

Лечу до холодильника й хапаю заморожений горошок. Мочу рушник у холодній воді й хапаю ще один сухий.

Софійка кричить, Ян із неї зняв повністю одяг. І я бачу ще невеличкі плями на ногах дитини. На мить мені стає млосно.

— Веземо в лікарню, — накрила мене паніка.

— Доведеться, — гулко ковтає він.

— Щось треба із собою… Одяг… а Соньку загорнімо в ковдру.

Кілька хвилин я бігала по кімнаті й намагалася взяти одяг. А Ян приклав холод до червоних плям. Софія ще гучніше розпочала кричати.

— Цей холод точно треба прикладати? — не витримала вже я.

— Так. Це полегшить біль і зупинить поразку більш глибоких шарів шкіри.

— Тоді бери її із цим льодом і неси до машини.

Я навіть не встигла до кінця усвідомити, що відбувається — тільки схопила сумку, куртку й на ходу нагримала на тварин, які плуталися під ногами.

 Дорога до лікарні тривала всього двадцять хвилин, але вони видалися мені вічністю. Суцільне пекло. Я натискала на газ, стискаючи кермо так, що біліли пальці. Ян тримав Софію на руках. Вона вже навіть не кричала. Лише схлипувала тихо, з надривом, і кожен її схлип — ніби ножем по моєму серцю. Хотілося кричати, плакати, проклинати все на світі, але я тільки мовчки дивилася на дорогу перед собою, мчала вперед і молилася, щоб ми швидше доїхали.

Під суворим поглядом лікаря, який оглядав Софію і надавав медичну допомогу, я остаточно втратила спокій.

— Що ж ви так? — скривив лікар губи.

— Чай поставив, не вгледів, а вона перехилила чашку на себе, — рубаними фразами відказав Ян.

— Ох, ці батьки, — похитав лікар своєю сивою головою. — Малечу кладемо в лікарню…

І лікар перейшов до термінів та пояснень, що й чому буде робитися далі. Ян слухав його, міцно стиснувши щелепу.

— Беріть дитину, матусю, — кинув мені лікар.

— Я не…

— Вона не…

Водночас заговорили ми й замовкли, переглядаючись.

— Так, батьки, ви вже визначтесь, — невдоволено буркнув лікар.

— Мати Софії загинула, це її тітка, — відказує Ян.

 Лікар завмирає на мить. У його очах щире співчуття.

— Співчуваю…­ — ламається його голос від жалю. — Хто залишиться з дитиною?

• Ян? — запитливо глянула я на нього.

Він дивиться на мене. У його очах паніка, така справжня, така пронизлива, що мені хочеться відвернутися. Але я не можу. Він судомно ковтає, ніби намагається розібратися в собі, і я здаюся першою. Зітхаю і ніжно беру Софійку на руки. Її крихітні пальчики стискають мою кофту, а щічка, ще гаряча після всіх тих жахів, притискається до мене.

— Хочеш, я залишусь? — питаю тихо, майже пошепки.

Ян моргає, наче не розуміє чи справді це почув.

— Ти зможеш? — нарешті видавлює він, хрипко, з відкашлюванням.

— Я боюсь, але тут буде нагляд лікарів…

— Я можу сам… — але то так приречено прозвучало, що віри йому не було.

Залишок вечора, як одна змазана пляма. Нас провели в палату, там вже лежала жінка з трирічним малюком. І опіки в малого були значні. Він впав у таз з окропом. Вражень у мене було більше аніж досить.

 Ян привіз із дому їжу для Софійки. Ще раз покружляв наді мною з думкою, що він у принципі може. Запевнила його, що відразу наберу, як відчую, що щось буде не так чи я не справлятимусь і відправила додому.

 Змучена Сонька заснула, а я вклалася поряд неї. Заснути мені ніяк не вдавалося. Заважало світло, чуже сопіння в палаті, шоркання в коридорі, думки в голові. Якийсь час ще переписувалася з Яном. Той наче й поїхав додому, але думками залишився в лікарні. Тисячу запитань: що йому робити далі, чим годувати домашніх улюбленців і чи можна їх завтра залишити самих? Що привезти в лікарню? Що купити? Що робити? Що де лежить? Скільки чого потрібно? І я строчила цілі інструкції, які вже погрожували перейти в стан багатотомних творів.

 І то ще було нічого. Бо коли він приїхав вранці, неголений, такий, наче його всю ніч бобри жували, то постало питання чи не зробила я гірше, відправивши його додому?

— Ти чого такий? — стиха прошепотіла до нього.

— А? — перевів він на мене розгублений погляд.

— Ти взагалі спав?