Розділ 10

   Сміттєвий бак у нас на вулиці стояв за метрів 300 від будинку. В будні я просто видавала сміття Яну й той по дорозі на роботу викидав його у бак. А сьогодні я протовклася на кухні пів ранку у спробі наготувати їжі на всіх то й сміття в мене назбиралося добряче. Попри вчорашній дощ, сьогодні день був ясний й безвітряний. Тож швиденько визріло бажання поєднати корисне з корисним, тобто винести сміття й вигуляти Соньку з псяками. Ідеєю миттєво був ощасливлений Ян, бо він мав з донечкою погуляти, поки я сміття викину, собак нагуляю й на рослини позаглядаю.

     О, там тільки з’явилося сонечко, то першим розцвів шиловидний флокс, чим зізнатися здивував мене, до нього в компанію підтягнувся морозник і крокуси. Й відповідно до квітників мене тягнуло зі страшною силою. Там вже буяння фарб вимальовувалося. Мої якісь модняві підсніжники з подвійною квіткою в усю тішили око, жовті, сині, білі крокуси компактними кучами замиловували серце. Червоні, білі, білі з фіолетовим морозники привертали погляди. І мене ще чекала робота. Багацько роботи в саду. Як тільки стане на погоду, то відразу побіжу робити красу й щастя рослинам.

   На Рекса вдягнула повідець й той не міг не нарадуватися, бо скакав довкола мене дурною козою. Марсік поводився чинно, стояв біля дверей, тремтів усім тільцем й чекав поки його запакують у курточку.

  Та ці збори на двір займали більше часу аніж сама прогулянка по дворі. Нарешті всі одягнуті, з повідками, зі сміттям й дітьми в руках готові до свіжого повітря. І я вже втомилася. До воріт я дійшла перша, в одній руці тримаючи Рекса на повідку в іншій - пакети зі сміттям. Ян з Софійкою на руках мене догнав уже на дорозі. Щось Ян пробурмотів на що я обернулася і це була стратегічна помилка. Бо раптом Рекс рвонув з усієї дурі, на ногах я не втрималася й епічно пролетівши гепнулася в калюжу. Брудна й холодна вода пробрали до кісток й самої душі.

— Ліна?! – десь над головою прогудів голос Яна.

І навколо мене замаячили ноги Рекса. Щоб встати з тієї калюжі довелося спочатку зібрати себе в купку й набути пози стою рачки, Рекс ожив й жвавіше наді мною забігав. Лише рик Яна до пса змусив його відступити від мого тільця. Потім поза я стою на колінах. І нарешті я підвелася.

— А нічого так погуляли. Ультра коротко, — буркнула я, дивлячись як патьоки води збігають з мого одягу.

— Ти ціла? – в усі очі розглядаючи мене запитав Ян.

— Це ще важко зрозуміти. Не можу визначитися, що болить більше моє его чи мої руки й колінка.

— Виходь з тієї калюжі, — раптом занепокоївся він. – Тобі треба перевдягтися. Ще простудишся, — заквоктав він наді мною квочкою.

— Ага! – ошелешена падінням, байдуже відповіла я.

— Ліна? – підігнав він мене криком.

— Іду.

І я струсила руками з себе болото.

— Рекс, до мене! – чітко і спокійно віддав він команду собаці.

Й той, звісно, його послухав. Це якась всесвітня змова? Точно комусь віддам цього чудового пса. Він слухає усіх окрім мене. А мене він постійно намагається вбити. Почну з оголошення віддам в добрі руки. Стопудово!

— Ти в порядку? – не зводить з мене очей Ян.

— Угу! – видихаю.

Я тримаю себе в руках. Тримаю.

— Ліна…

— Ян, в холеру його все! Я тебе благаю, помовчи. Я психую. Дозволь мені заспокоїтися, — затремтіло моє терпіння на останній ниточці.

Й він замовк, просто шарудів зі мною поряд додому. Але в тому мовчанні було чутно нелюдську образу.

  В дім я влетіла розлюченою фурією. Вхопила одяг й побігла в душ. Зняла те брудне й мокре. І чогось аж заплакати захотілося. Нерви нікудишні. А ще більше я зашипіла, коли води потрапила на долоньки. Долоні я здерла. Й коліна я здерла. Точно, віддам той мішок з кістками комусь в добрі руки. «Собака не лише приносить радість своєму господареві, але й зміцнює його здоров’я» перекривила я прочитане з розряду, що робити, коли ти завів собаку. Я ж нічого не хотіла заводити. Ні собак, котів…Я завела собі роботу, яка дозволяла мені працювати дистанційно. Й можливо то не сама дохідна робота, але в мене був вільний час. А це було для мене значно важливіше. Бо я могла той час з насолодою витратити на своє хобі. Мені подобається копатися в землі й робити красу довкола. Мені подобається кожна моя рослинка. Подобається, коли на пустому місці виростає сад, манить погляд клумба, плетуться виноград, клематиси, рози. Подобається, як сад наповнюється ароматами. Подобається, збирати свої врожаї. І я не хочу проміняти це все, що мені приносить задоволення на якісь більші заробітки. Було в мене вже таке.

   Я заробляла гроші, але часу немала ні на що. Мій керівник щиро вважав, що кому той відпочинок потрібен, коли тут робота. І я працювала. Аж до повної втрати задоволення від життя. Бо яке життя? Якщо в тебе 24\7 робота. Часу на друзів немає. Моє особисте життя теж якось так і закінчився непомітно для мене. Де взагалі були мої очі, коли Артуром жити розпочинала? Як можна було плекати надію, що з розпаньканого хлопця можна зробити чудового чоловіка? Хоча, Артур довго сам не був й встиг ще раз сходити під вінець. І цього разу вдало. Бо його нова дружина міцно тримає його за причинне місце. Гадаю, що йому саме цього й бракувало. Надто його батьки вже плекали квіточку. А на мене дивилися, як на бабецу, яка бідного хлопчика поганого навчить. Ну так і вийшло.