Розділ 4

Деякі рішення приймаються важко, а деякі легко. Для того, щоб прийняти рішення про своє звільнення мені знадобилося ще декілька недоспаних ночей і запара на роботі. Я чесно визнала, я не тягну то все. Власне і Ян вже нагадував такого собі ходячого мерця. Ситуацію я зважила й в принципі зрозуміла, що роботу я можу й нову знайти, тож не варто аж отак убиватися. І вольове рішення прийняла. Ввечері вирішила поговорити про це з Яном. Той спочатку дивився на мене страшними очима. Потім ще перепитав, чи правильно він почув. Потів сидів наче на пороховій бочці, облизував губи й белькотів, що він… що мені не треба буде хвилюватися про гроші. Він порішає. І допоможе…

 Ну й от, наступні два тижні я намагалася передати свої справи. І то теж важко, тому що після кількох безсонних ночей я вже ні кую, ні мелю. І я не знаю, що там робить на роботі Ян, який до того ж намотує майже 150 км у день, їздячи в Київ. Бо я була печальна, знервована й затуркана. Емоції важко трималися купки й періодично виходили з берегів.

 Я злилася на все. На те, що я тут одна. На те, що не справляюсь. На те, що втомилася. На те, що ніяк не виходить змінити ситуацію на краще. А тут ще якась робота. Я волала на собак за зламану тую і згризену ніжку стільця. На кота… знову на кота. На Яна, бо коли Ян не замінив перегорілу лампочку після першого прохання, я потягнула драбину, а він потягнув нерви. Знову на Яна, бо він не закрив двері в коридор і в мене стало менше на один кросівок. І я намагалася стримуватися, але воно само. Іноді мені здавалося, що я от-от вибухну, як той чайник, що закипів. І мені вже хотілося просто закрити очі, щоб нічого не бачити, і щоб мене ніхто не чіпав.

 Тож у день, коли я офіційно залишилася без роботи, мені ще й досі не вірилося, що тепер у моєму житті більше немає цього нескінченного коловороту дедлайнів, дзвінків і справ, що горять. Що більше не потрібно балансувати між роботою, побутом та власною втомою, намагаючись втриматися на плаву.

 Я сиділа за кухонним столом, крутила в руках чашку з остиглим чаєм і дивилася у вікно. За ним життя йшло своєю чергою: вітер ворушив гілки дерев, синички клювали крупи в годівниці, кіт сидів на вікні. А я, поки Сонька спала, сиділа й намагалася усвідомити цей новий поворот життя. Заодно й перебирала свої відчуття. Якесь відчуття тривоги комариним дзижчанням не давало спокою…

На телефонний дзвінок навіть не відразу реагую.

— Як справи? — лунає життєрадісний голос Сашки.

— Якийсь триндець, — видихаю я. — Тільки вилізли нижні зубки, як почали лізти верхні.

— Оу! Співчуваю!

— Я теж собі співчуваю, — гірко зітхаю я. — І мені, здається, можна видати орден слабоумства.

— Чого це? — переливається цікавістю її голос.

— Бо моє життя останнім часом, як та міфічна конструкція зі слонів, черепахи та китів.

— Це бомбезно, — зареготіла вона. — Але все ж можна більше конструктиву?

— Ну, ми не знайшли няньки, тож я звільнилася.

— Хух! Вітаю із цим рішенням. Гадаю, воно правильне. І тобі не завадило б перемкнутися на щось інше й побачити життя за межами твого графіка. Робота від тебе нікуди не подінеться… Вона була до тебе, є зараз і буде після тебе.

— Дякую! Твоя підтримка цінна.

— Угу! Класно ж мати подружку, яка тобі скаже, що печінка взагалі з іншої сторони, від нервів ще ніхто не вмирав, а діагноз туберкульоз не ставиться по прочитаному в інтернеті.

— Класно! — погодилася я.

— Але, судячи з твого голосу, щось тебе вже хвилює?

— Мене турбує Ян, — визначила я джерело своєї тривоги.

— В якому сенсі турбує? — хмикнула вона в трубку.

— У моральному. Він запевняє, що з ним все в порядку. Але… не знаю, у його очах таке, немов він вже бачив найгірше й кожен день продовжує горіти в тому вогні.

— Його дружину вбили… — стиха мовила вона.

— Я знаю. І тому не вірю його словам. Питання часу, коли він зірветься.

— Не згущуй фарби. Кожен тужить по-своєму.

— Я розумію. Горе — це природна реакція на втрату. Але він… не знаю… намагається ігнорувати це чи що?

— Але ж ти кажеш, що він знайшов роботу й працює, то, може, все не так погано, як тобі здається? Адже він не уникає соціальних контактів, своїх батьківських обов’язків і продовжує працювати, — розсудливо донесла свою думку Сашка.

— Але я якось сумніваюсь, що та робота приносить йому радість. Або не знаю, як це сказати. У мене склалося враження, що він справді горів своєю справою, і те, що він втратив також свою стоматологію і зараз змушений працювати на когось…

— Так, це твої домисли чи його рішення? — посуворішав її голос. — Рідна, що ти хочеш зробити? Влізти в життя дорослого чоловіка зі своїм спасінням? Послухай, його робота — це чоловіча справа. Якщо він нормальний, адекватний чоловік — він сам впорається та розбереться. Оцей рушій має йти від нього, а не від тебе. Ти ніжна жінка, берегиня домашнього вогнища. Ти й так зробила вже дуже багато, ти турбуєшся про домашній затишок та його доньку. В усе інше не лізь. Ти жінка. Жінка, а не передовик прогресу. От і поводься, як жінка. Ніжна, тендітна… непередбачувана. Але із цим, гадаю, що в тебе повний порядок. Бо я і сама від тебе іноді хмелію, а тебе я знаю значне довше.