Розділ 1.1

  Щось я люто підпсиховую. Правда, домовилися ж…й він запізнюється. Де його нечиста сила носить?

Малеча наче відчуваючи мій заведений стан й собі запхинькала.

- Софійка, ти хоч не розпочинай. Й так твоя тітка заведена. Де тільки твій той татусь вештається?

Але відповідати мені малеча ще не вміла. Її вміння зводилися до пускання бульбашок, тягнення рученят до цікавих предметів та активного реагування на візуальні й звукові стимули.

Не варто й говорити, що коли Ян зайшов в дім, то я з трудом стрималася, щоб не пустити на нього усіх собак. Але не зірвалася, майже…

- Ти спізнився, – проскрипіла зубами, намагаючись стримати емоції, але вони виривалися, –Тепер я запізнююсь. А я такого не люблю.

- Затори, – бовкнув він, насторожено поглядаючи на мене.

Терпляче дочекалася поки він роздягнеться, роззується, помиє руки, переживе радість собак. Ну або радість хаскі. Бо чихуахуа  стояв біля стінки з отим своїм вічно невдоволеним писком, ніби має претензії до всього світу й планує написати мемуари під назвою "50 відтінків ненависті".

 Як тільки Ян вийшов з ванної, всунула йому в руки дитини й почала взуватися, рукою відсунувши нахабну морду кота.

 - Доньку погодуй, покупай й спатки вклади, – машинально перелічила я йому список справ на вечір.

- Ліна, а ти…

- А я буду пізно, – сердито додаю. – Ні! Ви не йдете зі мною гуляти, - шиплю до собаки.

   І хутко хапаю пальто та біжу на вулицю, паралельно набираю Сашку й бубню, що запізнююсь. Вона лише бурчить, щоб не ганяла.

Та не ганяю я. Давно вже нікуди не ганяю й веду життя плісняви. Отак сиджу на одному місці й розростаюсь в шир. Хоча день й став вже довшим, але все ж о 7 вечора це такі гиденькі сутінки. Ще раз не злим тихим словом згадую Яна. Зайнятий він. Можна подумати, я не зайнята. Але ж можна й раніше було виїхати. Ні, до останнього дотерпів. Бо, що його чекає вдома? ДИТИНА. І я, завалена роботою й турботами.

    Так, якби оце подумати про щось прекрасне, а не біситися з того, що я точно не можу змінити? А з прекрасного, скоро весна. Вдень було зовсім класно, сонячно, тепло й мої первоцвіти вже наважилися вилізти й перевірити, що тут робиться. І я з нетерпінням чекаю, коли уже все зацвіте. Я там дотикала нові сорти тюльпанів, нарцисів, гіацинтів. Й тепер не можу дочекатися цього свята краси. І, попри свої навіювання, що варто трохи загальмувати, бо ділянки в 30 соток мені скоро стане мало, думаю прикупити ще нові сорти диплоїдної сливи. Ну не можу я спокійно пройти повз ці всі цікаві рослини. Ну вони ж є…Хочеться спробувати й собі.

   І проблем вони створюють менше й догляд за ними обходиться значно дешевше й потребує менше часу та зусиль ніж догляд за домашніми улюбленцями. Але улюбленці в мене вже є. А разом з ними я маю: відповідальність, фінансові витрати, час і зусилля витрачені на догляд, обмеження в подорожах та пошкоджене майно. Так!!! У моїх рослин є безліч переваг…

    На заповненій стоянці біля ресторану я хвацько втискаюсь між двома монстрами й поспішаю до Сашки. 

     Сашка сидить за столиком й нахабно заграє з офіціантом. Хлопчина викупає те діло й стелиться барвінком перед нею.

- Привіт!

- Мельник! – пищить вона, підривається з місця й кидається мене обіймати.

А потім ще крутить мною і її погляд пробігається по всьому моєму світлому образу.

- Як ти, душа моя? – заглядає вона мені в очі.

- Скучила! – видихаю я.

- Ой, я теж. Це шалене життя зведе мене з розуму, – закочує вона очі.

Офіціант продовжує стояти. Й поки я сідаю, Сашка швиденько робить замовлення звіряючись зі мною поглядом.

- Нормально? – уточнює вона.

- Та нормально. Я ж за тобою скучила, а не за їжею, – бурмочу, відчуваючи щем на серці.

Бо таки скучила. З початку війни ми не так вже й часто зустрічалися. Макс, пішов служити з перших днів. А бути дружиною військового - це жити в якомусь постійному дні бабака, як каже сама Сашка, відчуваючи при цьому безперервний страх і стрес. Й, щоб не зійти з розуму вона розпочала волонтерити. А, коли вдома ще є двійко активних хлопаків, то часу на посиденьки хронічно не вистачає.

- Тоді несіть усе, – радо шкіриться Сашка до офіціанта.

Й ми залишаємося нарешті самі.

- Як ти? – приступає вона до допиту.

- Якщо загалом, то нормально, а якщо розбиратися, то в мене скоро кіт зап’є, – посміхаюсь я.

- Та ну тебе з твоїми жартами. Я про серйозні речі. Що там твоє життя з Яном? – загорілися її очі цікавістю.

- Єдине, що мене в цьому житті радує, що він не мій чоловік. Бо бажання стати вдовою буває пролітає, – зітхнула я, пригріта ще своїми почуттями.

- Все так погано? – з жалістю дивиться вона на мене.

- Ян явно не чоловік моєї мрії. Він взагалі жахливий в побутовому житті. Не знаю на що повелася Аміна. А хоча знаю, статурою ладний, мордою гожий.

- Аміні завжди подобалися брутальні поганці, – сумно усміхнулася вона.