Розділ 19 — Що живе вгорі

Глибока зима опустилася, як кришка.

Мілбрук у січні був затриманим подихом: дим піднімався прямо, стежки-тунелі крізь сніг, вікна шкільної кімнати світилися жовтим у сутінках. Пол рухався крізь нього так, як навчився рухатися, — обережно, тихо, непомітно. Його удавання було тепер досконалим: тиша, пізні відповіді, нахил голови, хлібно-усміхнена усмішка. Він носив його так, як інші люди носили пальта.

І вони ніколи не виявляли цього. Саме до цього він постійно повертався, перевертав це, як вибір: вони ніколи не виявляють удавання. Він міг стояти серед вигладжених — Ліда Гарпер, тепер тиха; старий Коробов, який двічі забув ім'я свого собаки; крамар із його паузами — і бути тихим серед них, пізнім серед них, нахиленим серед них, і вони приймали його. Бо я роблю те, що роблять вони, думав він. Я говорю їхньою мовою. Мовою вигладжених.

Але під удаванням він був Пол — люто, потай Пол. Під ним він вів списки. Під ним він спостерігав. Під ним він збирався піднятися на гору.

Село тієї зими було найдивнішим. Це були вже не просто паузи, не подвійні перепитування. Це була — Пол шукав слова — тонкість. Наче Мілбрук був малюнком, який хтось повільно стирав. Люди рухалися своїми рутинами — крамниця, шкільна кімната, рада — з досконалою правильністю й абсолютною відсутністю, як актори, що забули п'єсу, але пам'ятали розстановку. Навіть Петка — Пол спостерігав за другом із болісною увагою — навіть Петка тепер мав початки цього: паузу, одного разу, посеред сміху, ніби сміхові треба було пройти довгий шлях, щоб до нього дістатися.

Це прискорюється, думав Пол, наляканий. Що б це не було — воно пришвидшується.

Він спитав щоденник — пішов до сараю в глуху зиму, річка тепер замерзла по краях, метал теплий за розхитаною дошкою — і перечитав останній тремтячий рядок землеміра: Воно не бере тіла. Воно бере —

Самість, думав Пол у холодній сутіні сараю, з гудінням металу в зубах. Воно бере самість. Гучність. Сперечання. — людину. Воно лишає тіло виконувати рутини. Як дім, де нікого немає вдома, але світло досі горить.

І тоді — думка, навколо якої він кружляв рік, та, якій ніколи не міг цілком подивитися в обличчя: Томас. Анна. Вони — чи були вони колись —

Того вечора за вечерею він дивився на них — Томас удома на три дні, мовчазний; Анна точна — і стежив за ознаками, і бачив їх, і не бачив їх, і провина й побачене воювали в його грудях, і жодне не перемогло.

Це не має значення, сказав він собі нарешті, у темряві, з теплом Чари, муркотінням Сут і серйозними зеленими очима Інкас у місячному світлі. Чи їх вигладили, чи вони завжди — були, це не має значення. Значення має гора. Значення має те, що вгорі.

Бо він бачив це знову. Двічі тієї зими, із сараю, у кришталеві дні: постать на вершині. Довга. Темна. З холодними вогнями вздовж боку. Корабель — він був певен цього, як ніколи нічого, — корабель, що сидів на верхівці гори, як птах сидить на камені. Чекав. Терплячий, як камінь.

І одного разу — одного разу, у сутінках, коли світло було червоним на снігу, — він побачив це інакше. Не корабель. Щось інше. Довге, темне, ребристе — і його розум, шукаючи слово, знайшов одне зі старих історій, тих, що старий Петерсон розповідав, коли вип'є: дракон.

Дракон на горі. Думка була абсурдною і не йшла геть. Дракони були історіями. Кораблі були — теж історіями, доки він не побачив один. А що, як історії — це спогади? А що, як дракони завжди були кораблями, а ми просто — забули слово?

Він нікому не сказав. Ніде не записав. Але зберіг це, поруч з усім іншим: дракони.

Лід грубшав. Щоранку він перевіряв його жердиною: краї тепер тверді, русло звужувалося. Чорна вода — швидка, холодна, глибока, темна — здавалася, день за днем, зимі. Скоро. Скоро він перейде.

Одного сірого пообіддя він стояв біля сараю, Чара поруч, і дивився на білу гору, і відчув тягу, як руку на спині — ні, як руки, ніби вся гора нахилялася до нього, — і сказав уголос, до корабля, до дракона, до того, що було там угорі:

«Я йду. Хто б ти не був — я йду подивитися».

Гора нічого не сказала. Але гудіння — слабке, з-за льоду — тримало свою єдину ноту. Терпляче, як камінь. Зовсім без поспіху.

Я теж, сказав їй Пол. Більше ні. Я закінчив із поспіхом. Я прийду, коли лід триматиме, і не раніше, і ти можеш чекати — ти чекала так довго.

Йому було десять років. Він збирався перейти річку. Він збирався піднятися на гору. І ніщо — ні вигладжені, ні шкуродер, ні байдужість батька, ні підрахунки матері — ніщо його не зупинить.

Середзимове зібрання було великою виставою Мілбрука: все село в спільній залі, столи стогнали, скрипка грала, всі були — разом. Пол пішов, бо не піти — означало бути поміченим. Він носив своє удавання, як пальто, а Чара — собак вітали, навіть тут — лежала біля його ніг, його якір до справжнього.

Він спостерігав. Він заносив до справи. Зала була повна вигладжених — Ліда тиха, крамар із паузами, старий Коробов кліпав — усі вони проходили рухи веселощів із досконалою правильністю й абсолютною відсутністю. Це було як дивитися танець у виконанні сновид.

І тоді — мати місіс Гарпер, давня, напівсліпа, найстарша людина в Мілбруку — повернула свої молочні очі просто на Пола через стіл і сказала голосом, як сухе листя:

«Хлопче. Ти бачив це, правда?»

Зала стихла. Або — Пол відчув, як вона стихла, хоча скрипка грала далі. Кожне вигладжене обличчя повернулося — не швидко, але разом, як квіти повертаються до сонця, — до нього.

Кров Пола стала крижаною водою. Бачив що? Вогні? Корабель? Згладжування? Його розум мчав — стіна, справа, списки — і він зробив те, що вправляв тисячу разів за березами:

Він завмер. Пропустив один такт — два такти — і нахилив голову, як нахиляв свою старий Гарпер, і всміхнувся хлібно-усміхненою усмішкою.