Розділ 17 — Прощавай, Коппере

Це Чара його знайшла. Її гавкіт розбудив Пола перед світанком — не радісний гавкіт, не насторожений гавкіт, а звук, якого він ніколи від неї не чув: високе, надламане скиглення. Він вискочив із дому, ще не зовсім прокинувшись, біг босими ногами крізь травневу грязюку, Чара попереду, а Інкас — Інкас уже був там, сидів біля канави при північній стежці, дуже тихо, дуже рівно, так, як коти сидять на похоронах.

Коппер лежав у канаві. І Пол знав, ще не підійшовши досить близько, щоб побачити, знав із Чариного скиглення й Інксової нерухомості й постави ранку: шкуродер повернувся.

Та сама точність. Ті самі чисті розрізи. Шкура — зникла, забрана. Мідна шкура, у яку Пол плакав, забрана, як рукавичка, вивернута навиворіт.

Пол став навколішки в грязюку й зібрав те, що лишилося, — зібрав свого собаку, свого Коппера, свого доброго собаку — у свою єдину добру руку й видав звук, що не був плачем, не був нічим людським. Чара притиснулася до нього, тремтячи. Сут прибула, глянула раз і почала мити холодне обличчя Коппера з відчайдушною ніжністю, ніби вилизування могло це полагодити. Інкас сидів. Сонце зійшло. Світ тривав далі, гладкий і жахливий.

Я доглядав його десять днів, — думав Пол, і думка ходила по колу й по колу, як камінь у жорнах. Десять днів, крапля за краплею, і він жив, він ЖИВ, він ганяв Чару луками — а тепер —

Голоси цього разу не сперечалися. Не було про що сперечатися. Був лише холодний факт, а під ним холодніший: воно навчилося собак. Воно вчиться. Спочатку Бойка, потім кіт, тепер Коппер. Воно проходить тварин так, як — як згладжування проходить людей. Одну за одною. Вчиться.

Він відніс Коппера додому. Викопав могилу сам — однією рукою, на луці, де Коппер ганяв Чару, де трава була густа й сонце падало тепло. Це зайняло весь день. Анна один раз подивилася з порога, зробила свій підрахунок і нічого не сказала — за що Пол був їй, неясно, вдячний. Деяке горе надто приватне для арифметики.

Петка прийшов. Петка, який ще — Пол перевірив, потай, паузу, нахил — ще був собою, гучний і з червоними очима, стояв на краю могили й плакав без сорому, і Пол любив його за це, люто, так, як любиш когось, хто доводить, що світ не повністю згладжений.

«Він був добрим собакою», — сказав Петка.

«Був», — сказав Пол. Його голос звучав як чийсь чужий. «Він був найкращим із нас».

Вони поховали його на заході сонця. Пол поклав на могилу мертву мишу Сут — дар, що вона принесла під час хвороби, а він зберіг, висушену, у бляшанці. Почесна варта. Чара лягла біля насипу й не рухалася. Інкас сидів при його голові, як сіра статуя. Сут згорнулася у заглибленні, яке лишило Полове копання, мала й чорна й у жалобі.

Пол лишився. Довго після того, як Петка пішов. Довго після того, як сонце зайшло. Він лишився зі своїм собакою на темній луці, під зорями, що кружляли, під Зенмлі, далеким полем, і не молився — не знав як, і дім ніколи його не вчив, — але він лишився, і лишання було молитвою.

Не рятувати. Лишатися. Він записав це у своїй голові під час хвороби. Тепер він розумів це повністю: врятувати не можна. Шкуродер, згладжувач, гора — вони більші за тебе, старші за тебе, терплячі, як камінь. Врятувати не можна. Але можна лишитися. Можна викопати могилу однією рукою. Можна сидіти в темряві. Можна пам'ятати мідну радість і тримати її проти темряви, і не дати темряві забрати й це.

Я дізнаюся, що ти таке, — сказав він горі, що стояла чорна проти зірок. Я перетну лід. Я піднімуся. І дізнаюся.

Гора нічого не сказала. Але тяга була там — сильніша, ніж будь-коли, рука на його спині, майже поштовх, — і Пол нахилився в неї й лишився зі своїм собакою до світанку.

Того тижня після поховання Полова нація сумувала по-своєму.

Чара не хотіла залишати луку. Вона лежала біля насипу від світанку до смерку, а коли Пол урешті вмовив її додому на ніч, вона спала носом у бік луки й скиглила уві сні. Пол лежав без сну, слухав і не намагався її втішити — деяке горе не втішають; ти просто — лежиш поруч.

Сут перестала їсти на два дні. Вона сиділа в заглибленні могили, мала й чорна, і дивилася в ніщо. На третій день Інкас приніс їй мишу — поклав біля її лап із поважною церемонією, — і вона з'їла її, а потім з'їла риб'ячі голови, а потім знову була Сут, але худіша й тихіша, і почала спати щоночі на Полівій поганій руці, ніби стерегла її за когось, кого вже не було поруч, щоб стерегти.

Інкас сумував так, як сумують коти: приватно й з гідністю. Він годинами сидів на даху дров'яного сараю і дивився на гору. Пол питав себе — не вперше — що бачить кіт. Він бачить Коппера? Там угорі? У далекому полі?

Петка приходив щодня. Він небагато казав — Петка, який ніколи не мовчав, навчився мовчати, — але він приходив і сидів із Полом на луці, і кидав камінці в ніщо. На четвертий день він сказав: «Мій тато каже, це було те — те щось. Шкуродер».

«Що, він думає, воно таке?» — обережно спитав Пол.

Петка знизив голос. «Він не каже. Але я чув, як він мамі казав — » Він озирнувся, хоч вони були самі. «Він сказав, розрізи надто чисті. Він сказав — » Голос Петка упав до шепоту. «Він сказав, воно вчиться».

Кров Пола похолола. Вчиться. Його слово. Слово Петерсона. Те саме.

«Вчиться чого?» — прошепотів Пол.

«Як ми влаштовані». Петка сильно кинув камінь. «Так тато сказав. Ніби воно — вивчає нас».

Вони сиділи мовчки. Чара зітхнула біля насипу. І Пол — Пол мало не розповів йому. Слова піднімалися, як бульбашки: вогні, гудіння, щоденник, згладжування, гора — Він мало не сказав. Петка був його другом. Петка ще — він перевірив, паузу, нахил — ще був собою.

Але згладжування прискорювалося. Петка одного разу зупинився, посеред сміху, біля вогню. А якщо — якщо розповідь йому поставить його в небезпеку? Якщо те, що згладжує людей, цілиться в тих, хто знає?