Розділ 16 — Хвороба

Почалося з кашлю: сухий, надривний звук уночі, з кутка Коппера. Пол прокинувся, засвітив свічку й знайшов цуценя — тепер шестимісячне, саме ноги й вуха, — що лежало на боці й дихало надто швидко, а його мідна шерсть потьмяніла.

Пол знав хворобу. Її вчила тайга: кашель, що забирає цуценят навесні, той, який старий Петерсон називав «хрипами». Хтось жив. Хтось ні. Ліків не було — точніше, були: тепло, вода, їжа, чекання. Догляд. Любов, прикладена, як припарка.

Він її прикладав. Десять днів він ледве відходив від Коппера. Виносив цуценя — тепер важче, саме м'язи й кістки — на сонце й назад у тепло. Крапля за краплею вливав йому воду в рот. Варив рибу до м'якості й подавав її на кінчику свого пальця. Спав на підлозі поруч із ним, прокидаючися щогодини, щоб перевірити дихання.

Чара ніколи їх не покидала. Вона лежала, згорнувшись довкола цуценяти, так, як колись згорталася довкола Полової самотності, і коли Коппер скиглив, лизала йому морду довгими рівними рухами язика: я тут, я тут. Інкас сидів на даху дров'яного сараю й дивився серйозними зеленими очима. Сут принесла — Пол ніколи цього не забуде — Сут принесла мертву мишу й поклала її біля носа Коппера: дар, ліки, найкраще, що в неї було.

Анна спостерігала за всім цим своїми очима-калькулятором. На четвертий день вона сказала: «У цуценяти хрипи вже чотири дні. Сука Петерсона минулої весни втратила від них двох».

«Він бореться», — сказав Пол.

«Він умирає», — сказала Анна — не жорстоко, просто точно, так, як сказала б іде дощ. «Не — » Вона замовкла, і Пол побачив підрахунок: скільки коштуватиме втіха, скільки — чесність. «Не витрачай себе на це, Поле. Піде — або не піде».

Вона мала рацію. Це було найгірше — вона мала рацію, фактично, повністю мала рацію, і правота була холодна, як річкова вода. Пол кивнув, бо що ще він міг зробити, і повернувся вливати Копперу воду в рот, крапля за краплею, витрачаючи себе на це, бо на що ще себе було витрачати?

Томас був удома — два дні, між ротаціями. Він один раз глянув на цуценя, що лежало біля печі в руках Пола, і сказав: «Гм». Оце й усе. Гм. Пол чекав більшого — навіть наступного разу будь обережніший; то принаймні були б слова — але більше не було. Томас повернувся до своїх чобіт.

Сьомої ночі Копперу погіршало. Дихання стало поверхневе, хрипке, неправильне. Пол тримав його — мідне тіло, тепер надто легке, усі м'язи розтанули, — і відчував життя у своїх руках, як свічку на вітрі, і голоси піднялися, несамовиті: зроби щось, має бути щось, тепле коло, коло Інкаса, віднеси його туди — але коло було за кілометри, крізь грудневий сніг, і цуценя не можна було рухати, і —

Це моя провина. Думка прийшла з найглибшого місця, місця, де живуть найгірші думки. Я надто малим повів його до річки. Я дав йому пити талу воду. Я — я тренував його холодними ранками —

Стоп. Його власний голос, чи Чарині очі на ньому, чи муркотіння Інкаса, що десь почалося, — стоп. Хвороба — не борг. Не все — твоя провина. Це говорить провина, а не правда.

Але провина мала слушність, як провина завжди має: ти його вибрав. Ти привів його у свою націю. Ти пообіцяв — не словами, а рибою й теплом і тренуванням — ти пообіцяв, що він буде в безпеці. А він не в безпеці.

Десятого ранку Коппер підвів голову. Глянув на Пола. Стукнув хвостом — один раз, слабко, безпомилково. Випив води з Полової долоні, складеної човником. З'їв кінчик пальця риби.

Пол заплакав. Він не плакав із часів плити — не за руку, не за речення, ні за що з того, — але тепер плакав, мовчки, у мідну шерсть на шиї Коппера, поки Чара лизала йому обличчя, а Сут муркотіла, притиснувшись до боку цуценяти, а Інкас на даху заплющив свої зелені очі в тому, що могло бути задоволенням.

Коппер жив. Худий, хиткий, але живий: хвіст стукав сильніше щодня, очі яснішали, ноги згадували свою весну. Коли на річці пішов лід, він ганявся за Чарою луками талої води, самий ноги й радість, ніби хрипи були поганим сном.

Пол ніколи не забув тих десяти днів. Він навчився чогось, на що книги пізніше дали б йому слова: що любов — не протилежність безсилля, а те, що ти робиш усередині безсилля. Врятувати не можна. Можна тільки лишатися. Не рятувати. Лишатися. Він записав це у своїй голові й зберіг, поруч із вибором, поруч із цвяхами, поруч з усім іншим, що носив.

Анна, побачивши цуценя одужалим, зробила свій підрахунок і сказала: «Добре. Він міцний». Це була майже похвала. Пол узяв її так, як беруть скоринку, коли голодні: вдячно, і знаючи, що це не їжа.

Старий Петерсон прийшов на п'ятий день, із банкою й запахом.

«Народний засіб», — сказав він грубо, не дивлячись Полу в очі. «Моя бабуся робила. Від хрипів». Він поставив банку на стіл — темна мазь із запахом сосни й чогось гіркого. «Маж йому груди. Двічі на день. І — » Він завагався, і Пол бачив, як чоловік робить власну арифметику — іншого роду, того роду, де є серце. «І далі роби те, що робиш, хлопче. Те — лишання. Воно важить. Більше за мазь».

Він пішов, перш ніж Пол устиг подякувати. Такі, як Петерсон, не лишалися по подяку.

Пол мазав мазь на тонкі груди Коппера двічі на день і далі лишався — пильнування, вода крапля за краплею, риба на кінчику пальця. А сьомої ночі прийшла криза.

Він знав, що це криза, так, як тварини знають погоду: зміна в повітрі. Дихання Коппера стало поверхневе — надто поверхневе — і його тіло обм'якло так, як не обм'якає сон, і Пол — Пол, який був хоробрим сім днів, — зламався.

«Ні», — прошепотів він, тримаючи надто легке тіло цуценяти. «Не йди. Будь ласка, не йди. Я — я зроблю все. Я — »

Все. Слово повисло у світлі лампи. І Пол — напівбожевільний від утоми й страху — подумав про коло Інкаса. Про теплий мох. Про батарею. Якби я міг віднести його туди — якби тепло могло —