Розділ 15 — Коппер

Коппер з'явився в глибині зими, коли Полу було дев'ять: цуценя, восьми тижнів, кольору нових пенні, запропоноване старим Петерсоном із тією грубістю, якою чоловіки прикривають доброту.

«Сука мала шістьох. Шістьох не втримаю. Хочеш одного, хлопче? Руки в тебе для цього є». Пауза. «Рука, тобто. У тебе є — ну, сам знаєш».

Пол знав. Він узяв цуценя на свою одну добру руку, і цуценя — тепле, з запахом молока й соломи — глянуло на нього вгору очима, ще блакитними від новизни, і серце Пола, яке він уважав повністю зайнятим, дало місце.

Він назвав його Коппером за колір і за інше, чим була мідь: метал, що проводить струм. Ти проводитимеш струм цього дому, сказав він йому, і цуценя вкусило його за великий палець зубами-голками, і Пол засміявся, і Чара — поважна, гідна Чара, королева нації — ретельно обнюхала цуценя, зітхнула глибоким зітханням дорослого, що споглядає молодь, і лягла поруч із ним. Мій, сказала її постава. Я його навчу.

Вона так і зробила. Виховання Коппера стало великою розвагою зими: Чара вчила його меж двору, манер лісу, правильного способу вітати Пола (всім тілом, без стриманості, ніби кожне повернення — воскресіння). Інкас учив його котів — урок перший, поданий однією неквапливою лапою: повага. Сут, на загальний подив, усиновила його цілком, спала, згорнувшись біля його живота, і мила йому вуха своїм шорстким язиком, поки він крутився.

Пол тренував його своєю доброю рукою і безмежним терпінням. Сидіти. Чекати. До мене. Цуценя вчилося швидко — собаки хочуть учитися; це їхня природа, так само як арифметика була природою Анни. До весни Коппер умів іти біля ноги, умів чекати на березі річки, поки Пол перевіряв волосіні, умів знаходити загублену рукавичку в глибокій траві. Він був, думав Пол, найкращим собакою в Мілбруку, і казав це вголос кожному, хто хотів слухати, — а це не був ніхто, крім його нації, яка погоджувалася.

Томас був удома чотири дні у квітні. На третій день Пол — гордий, переповнений, дев'ятирічний і неспроможний це стримати — привів Коппера у двір, де Томас працював над гусеничним вузлом гусеничної машини, і провів цуценя через усі його вправи. Сидіти. Чекати. До мене. Лапу — лапа лягла в долоню Пола, урочиста, як підпис.

Томас дивився. Коли демонстрація скінчилася, він кивнув — той кивок, кивок паркана, який не треба лагодити, — і сказав: «Гарний собака», — і повернувся до гусеничного вузла.

Пол стояв там, із теплою вагою Коппера біля своєї ноги і двома складами батька в грудях, і відчував знайомий відтік, відчуття крові, що виходить із порізу. Гарний собака. Два склади. Для цуценяти, а не для хлопця, який його тренував. Хлопець був — чим? Парканом. Достатньою роботою.

Коппер, будучи собакою, не помітив. Коппер прихилився до ноги Пола, задиханий, гордий, із запахом весняного болота, цілком упевнений, що світ добрий. Ти маєш рацію, сказав він йому подумки, ставши на коліна, щоб занурити обличчя в мідну шерсть на його шиї. Ти маєш рацію, а він ні, і я не знаю, чому я й далі прошу води в порожньої криниці.

Тієї ночі голоси були лагідні, хоч раз: він сказав гарний собака, це щось, такі, як він, більше не кажуть проти ти тренував місяць, місяць своєю однією доброю рукою, і дістав кивок, що призначався собаці. Пол дав їм сперечатися. Він учився: голоси ніколи не перемагали, і це було гаразд. Сперечання було мисленням. Мислення було буттям-людиною. Вигладжені не сперечалися — так їх і впізнавали.

Він спав із цуценячою теплотою Коппера біля спини і стійкістю Чари біля ніг, і снилося йому — уперше за місяці — нічого. Це був найкращий його сон за роки.

Тренування тривало всю зиму, і це була найщасливіша робота, яку Пол коли-небудь робив.

Він почав із сидіти — основи, казав старий Петерсон, усього. Він тримав шматочок риби над носом Коппера, і цуценя — саме ноги, вуха й оптимізм — кидалося на неї, як пухнаста ракета, і Пол сміявся, і Чара зітхала глибоким зітханням досвідченої, і вони пробували знову. І знову. Доки одного чудового пополудня зад цуценяти не торкнувся землі — і лишився, — і Пол закричав від радості, і Чара гавкнула, і Інкас — на паркані — схвально заплющив очі, і Сут на святкування гналася за власним хвостом.

Чекати було важче. Природа Коппера була рухом — світ був цікавий, і він мав намір дослідити його весь, негайно. Пол учився терпіння так, як його вчить річка: бувши тихшим за те, чого чекаєш. Він садовив Коппера чекати, відходив на десять кроків і чекав. Цуценя тремтіло — чекай, чекай, світ відбувається без мене — і Пол чекав, і Чара лягала поруч із цуценям, ось так, дихай, ось так, і поволі — так поволі — чекання довшали. Десять кроків. Двадцять. Поза полем зору, за сарай — серце Пола в горлі — і назад, і цуценя досі сиділо, вібруючи від гордості.

До мене було радістю. Пол ховався в лісі і свистів — дві ноти, їхній свист — і Коппер із тріском влітав крізь підлісок, мідна комета, і кидався на Пола, і вони разом падали в листя, і Чара стояла над ними, гідна, діти, і Інкас спостерігав із гілки, достатньо.

Чара вчила уроків, яких Пол не міг: як вітатися (всім тілом, без стриманості), як просити пробачення (живіт, очі, вибач вибач вибач), як горювати (лежати поруч, дихати разом, чекати). Інкас учив котячих уроків: поважай малі години; ніколи не женися за тим, чого не можеш упіймати; гідність — це різновид броні. Сут учила останнього уроку, найважливішого: дозволь себе тримати. Вона згорталася біля живота цуценяти, і він завмирав від подиву — мене тримають, це дозволено? — і вчився.

На перший сніг Коппер збожеволів від радості. Він ніколи його не бачив — народжений навесні, хворий улітку — і напав на нього так, як нападав на все: повністю. Він його їв. Він у ньому качався. Він чхнув, струснувся і зробив усе знову. Чара дивилася з терпимістю королев. Пол сміявся, аж боліли боки, — сміявся так, як не сміявся від качки, від часів перед плитою, — і звук його злякав. Я щасливий, подумав він, і думка була така незнайома, що він перевернув її, як вибір. Я щасливий. Просто зараз. З моїми собаками в снігу.