Розділ 14 — Інкас

Сірий смугастий кіт був із Полом три роки, і Пол нарешті зрозумів, що ніколи не володів Інксом. Було навпаки. Інкас придбав собі хлопця — корисного для риб'ячих голів, придатного як меблі, часом цікавого — і тримав його.

Саме Інкас повів Пола в ліс тієї грудневої ночі. Пол прокинувся — без причини, просто прокинувся, так, як прокидаєшся, коли щось у світі змінює висоту тону, — а Інкас сидів у нього на грудях і дивився на нього тими мохово-зеленими очима, і коли Пол сів, Інкас стік із лежака до дверей і озирнувся. Іди.

Пол одягнувся в темряві, мовчки, як навчився. Чара підняла голову, подумала й уляглася — не цього разу, сказали її очі; собаки знають, коли справа — котяча. Сут не прокинулася. Пол вислизнув з Інксом надвір, у сніг і проколоту зорями чорноту.

Кіт вів його безпомильно крізь темний ліс — Пол спотикався, Інкас тік — до галявини, якої Пол не знав, хоча думав, що знає кожен метр цих лісів. Посеред галявини сніг був — неправильний. Розталий. У досконалому колі, три метри в поперечнику, снігу не було, земля під ним чорна, ледь паруюча в холодному повітрі, хоч не було ні вогню, ні тепла, яке Пол міг би відчути, — лише відсутність холоду, тепла монета в кишені зими.

Інкас сів край кола, спокійний, як завжди, і подивився на Пола. Бачиш?

Дихання Пола стало коротким. Він присів — не ступив усередину, якийсь інстинкт, старший за думку, тримав його, — і дивився. Земля була гола. Посередині лежала латка — він нахилився ближче — моху. Зелений мох, яскравий, живий, у грудні, у снігу. Мох, як — як в історіях казали, росте в —

Він не договорив. Він важко дихав.

«Інксе, — прошепотів він. — Що це?»

Кіт повільно кліпнув. Тоді — навмисно, Пол міг би заприсягтися, — Інкас ступив у коло, на голу землю, на мох, і сів. І зітхнув — довгим, задоволеним, полегшеним зітханням, зітханням істоти, що влаштовується в теплі після довгого холоду. Він подивився на Пола очима з важкими повіками. Усе гаразд. Іди.

Пол ступив усередину.

Тепло пішло вгору крізь підошви його чобіт — не гаряче, навіть не тепле, якщо точно, а відсутність холоду, так, як коло було відсутністю снігу. Він стояв посеред розтопленого кільця, зелений мох під чобітьми й зорі кружляли над головою, і він відчув — він відчув —

Як батарея. Думка прийшла цілою, нізвідки, може, від самого моху: як лягти назад і заряджатися. Він мало не засміявся — це було абсурдно, — а тоді не засміявся, бо його погана рука, його зруйнована, криво зросла рука, перестала боліти. Вперше за два роки глибокий кістковий біль просто — зник. Не полегшав. Зник.

Він стояв там, сльози замерзали на його обличчі, рука не боліла, сірий кіт муркотів біля його ноги, і він зрозумів так, як розуміють тварини: ось що має гора. Ось що в ній. Не корабель — під кораблем. Тепло. Те — що б воно не було, — воно є і тут, у цьому місці, просочилося, як вода крізь камінь.

«Як довго? — прошепотів він Інксові. — Як довго ти знав?»

Інкас муркотів. Коти не відповідають на питання. Коти є відповіддю на питання, які ти ще не навчився ставити.

Вони лишилися, доки небо не поблідло. Коли Пол вийшов із кола, біль повернувся — глухо, знайомо, як старий пес, що повертається. Він мало не заплакав від втрати втрати. Але тепер він знав. Він знав.

Він нікому не розповів. Він ніколи не повертався — не перед зимою, хоч думав про це щодня. Деякі місця відвідуєш один раз, а тоді носиш їх у собі, і саме носіння — це суть.

Але після того він дивився на Інкаса інакше. На сірого кота, який займався своїми справами. Який знав про тепле коло — як довго? Від самого початку? Чи Інкас ходив туди всі ці роки, заряджався, як батарея, поки Пол спав, нічого не знаючи, у порожньому домі?

«Ти знав, — сказав він йому одного вечора, гладячи сіру голову. — Увесь час ти знав».

Інкас муркотів, важко й рівно. Звісно, сказало муркотіння. Я кіт. Знати — ось що ми робимо.

І Пол — Пол, якому було дев'ять, який вів списки спорожнілих, який бачив корабель на горі й стояв у теплому колі в снігу, — Пол засміявся, і Чара гавкнула, і Сут гналася за власним хвостом, і на одну яскраву мить нація була радісна, і темряву тримали на відстані, і цього було досить.

Цього ніколи не було досить. Але це було щось. У довгій зимі, що наближалася, щось мало бути досить.

Інкас показав йому небо в січні.

Пол прокинувся — без причини, просто прокинувся, — а кіт сидів у нього на грудях і дивився на нього тими мохово-зеленими очима, і коли Пол сів, Інкас пішов до дверей. Іди. Як у ніч кола. Пол одягнувся, узяв Чару (цього разу — цього разу собака теж пішла, тулилася близько, без скиглення, просто разом), і пішов за сірим котом у сніг і чорноту.

Інкас повів їх повз село, повз сарай, до берега річки — замерзлого берега, лід тихо стогнав — і сів, обличчям на схід, обличчям до гори, і подивився вгору.

Пол подивився вгору.

Вогні були там. Три. Рухалися неправильно — зупинялися, рушали, висіли нерухомо над вершиною гори, сходилися в трикутник, пульсували. Такі самі, як на станції, коли йому було шість. Такі самі, як у канаві, навесні. Тут. Тепер. Над горою.

Чара притиснулася до його ноги, тремтячи, — але не скиглила. Не тікала. Лишалася. Інкас сидів, як статуя, зелені очі вп'ялися у вогні, і Пол — Пол зрозумів, з холодною ясністю зимової ночі, — кіт не боїться. Кіт бачив це раніше. Багато разів. Кіт виходить дивитися, так, як дивляться на — погоду.

«Інксе, — прошепотів Пол. — Що вони таке?»

Кіт не відвів погляду від неба. Його хвіст звернувся один раз, спокійно. Вони — це вони, сказав хвіст. Вони завжди були вони. Це ти тут новий.

Пол стояв на замерзлому березі річки, його собака тремтіла біля нього, а його кіт був спокійний, як камінь, і дивився, як вогні пульсують над горою, і відчув — абсурдно, цілком — заздрість. До кота. До Інксового спокою. До знання, або до непотреби знати.