Розділ 12 — Цвяхи на стежці

У травні хтось почав залишати цвяхи на стежці до сараю.

Пол знайшов перші, наступивши на один — не сильно, його чобіт прийняв його на себе, — але шок від цього, неправильність, різко посадив його на стежку, серце калатало. Цвяхи не падають на стежки самі по собі. Це були покрівельні цвяхи, нові, яскраві, навмисне розсипані на найвужчій ділянці стежки, вістрями догори.

Він підняв їх — усі одинадцять — і стояв, дивлячись на стежку, і на ліс, і на цілковиту звичайну порожнечу навколо, і порахував знову. Одинадцять. Не десять. Не дванадцять. Одинадцять.

Навмисне, подумав він, повертаючи один між пальцями — яскравий, новий, гострий. Хтось — купив ці. Або — узяв їх. І — приніс їх сюди. І — розсипав.

На моїй стежці.

Бо це була його стежка — стежка до сараю, та, якою ходив лише він (Петерсон іноді; бригада — ніколи). Хто б не залишив цвяхи — він знав. Знав, що Пол ходить сюди. Знав — коли? Чи тільки — що?

Фігура, подумав він холодно. Той, хто розкладає цвяхи. Без — обличчя.

Це — послання? думав він. Чи — — пастка?

Чи — найхолодніша думка — — випробування?

Він — зберіг цвяхи. Усі одинадцять. У бляшанці, під своїм лежаком, із копіями щоденника. Доказ, сказав голос землеміра. Чого? спитав його власний. — когось. Чогось. — Дотягування.

Теплі місця, подумав він. Жила. — Пальці.

А тепер — цвяхи. На — моїй стежці.

Воно — помічає мене, зрозумів він із тремтінням жаху. Так, як я — помічаю його.

Добре, вирішив він люто, ховаючи цвяхи до кишені. Хай. Я — помічаю у відповідь.

І я — не — наступлю на них. Більше ніколи. пополудні й відчув холодний палець того, що за ним стежать, який пройшовся вздовж його хребта.

Чара обнюхала місце, де були цвяхи, і загарчала — низько, рівно, тим гарчанням, яким вона гарчала на гору. Інкас з'явився на пні, хвилину довго вдивлявся у дерева, потім глянув на Пола і повільно кліпнув. Зараз тут нічого немає, казало кліпання. Але було.

Пол нікому не розповів. Він навчився: якщо розповідаєш, отримуєш підрахунок або стіну. Натомість він почав змінювати маршрут, підходячи до сараю берегом річки, а не стежкою. Цвяхи з'явилися на маршруті берегом річки за три дні. Цього разу чотирнадцять.

Хтось не хоче, щоб я ходив до сараю. Думка була ясна, як лід. Хтось знає, що я ходжу. Хтось стежить.

Почали голоси: хто? село? компанія? — вигладжені? Проти: може, це Петка жартує — але Петка так не жартував, і крім того, Петка останнім часом став дивний, тихіший, із початками паузи — Пол бачив це, і заніс до справи, і ненавидів те, що заносить. Проти: може, це щоб захистити тебе. Може, сарай небезпечний. Проти: цвяхи не захищають. Цвяхи попереджають.

Він продовжував ходити до сараю. Йому було дев'ять, і він був упертий, як річковий камінь, і цвяхи — хто б їх не залишив — зовсім його не зрозуміли: вони думали, що страх триматиме його подалі. Вони не знали, що страх для Пола став своєрідним компасом. Будь обережний, казало речення його батька. Будь нерухомий. Будь пізній. Будь нахилений. Будь непомітний. А під ним — його власне речення, новіше й сильніше: але йди все одно.

Він ішов усе одно. Обережно. Спостерігаючи. Чара нишпорила попереду, Інкас по флангах, як сірий генерал. І сарай був порожній, як завжди, і гора була там, як завжди, і гул — у тихі дні, якщо він стояв зовсім нерухомо біля краю води, — був там, терплячий, як камінь.

У червні цвяхи припинилися. Жодних пояснень. Ніхто ніколи про них не згадував. Було так, наче їх ніколи не було, — а це, як дізнавався Пол, було саме тим, як тут працювали речі: речі ставалися, а потім розставалися, і ти залишався тримати спогад, як гарячий камінь, і питав себе, чи не вигадав ти жар.

Він не вигадав цього. У нього було одинадцять цвяхів, потім чотирнадцять, у бляшанці під його лежаком. Доказ. Він іноді виймав їх і рахував, так, як виймав вибір і повертав його. Доказ, сказав він Чарі, яка понюхала бляшанку й чхнула. Доказ, що я не вигадую історій.

Чара чхнула знову, і Пол вирішив сприйняти це як згоду.

Але вночі, наодинці зі справою речей, яких він не міг сказати, він зустрічався з іншою можливістю — тією, яка подобалася йому найменше: а що, як цвяхи були не для того, щоб тримати мене подалі? А що, як вони були для того, щоб побачити, чи прийду я все одно? А що, як хтось — щось — випробовує мене, так, як випробовували землеміра, так, як село — згладжують —

Стоп. Він притиснув обличчя до Чариної шиї. Стоп. Стіна тримається. Не вигадуй історій.

Стіна трималася. Але за нею сніг непоставлених питань щодня нагромаджувався вище.

Пол поставив свою пастку у вівторок.

Він думав про це тижнями — цвяхи, стеження, хтось — і нарешті вивів логіку: вони приходять на світанку. Цвяхи завжди свіжі вранці. Отже, їх кладуть перед світанком. Отже, якщо я буду там перед світанком, схований —

Він нікому не розповів. Він узяв Чару — в наморднику, хоча вона ненавиділа його, бо гавкіт зіпсував би все, — та Інкаса, якому вказівки не були потрібні, і вони влаштувалися в засідці, яку він збудував: заглиблення під упалою березою, за двадцять метрів від найвужчої точки стежки, з підвітряного боку.

Вони чекали. Темрява рідшала. Сірість підіймалася зі сходу. Дихання Пола туманіло. Чара тремтіла — холод, збудження, він не міг сказати. Інкас був статуєю.

А потім — рух. На стежці. Фігура.

Серце Пола зупинилося. Фігура була — неправильна. Це була перша думка, холодна: неправильна. Вона рухалася так, як рухалися вигладжені, — точно, без марнування, — але швидше, із плавністю, яка не була людською. Вона була висока. На ній було — Пол напружився — щось темне, з капюшоном, а може, це був просто світанок. Вона зупинилася біля найвужчої точки. Нахилилася. Її рука рухалася — розсипаючи, сіючи —