Розділ 11 — Обдертий собака

Вони знайшли його в березні, коли сніг гнив і світ пахнув мокрою землею й старими таємницями: одного з собак Гарперів, великого спокійного самця на ім'я Бойка, що лежав у канаві біля північної стежки. Мертвий. І обдертий — не розірваний, не пошматований, а обдертий, шкура знята одним шматком, чисто, як рукавичка, вивернута навиворіт.

Пол — Пол змусив себе дивитися. Доказ, сказав голос землеміра. Дивись. Навіть коли не хочеш.

Розрізи — розрізи були, звісно; шкура не сходить від бажання — але вони були точні. Одна лінія, по животу, від горла до хвоста. Ноги — окільцьовані, чисто. Голова — залишена. Ніби той — хто взяв — не потребував її. Або не знав, що з нею робити.

Жоден трапер такого не робив, подумав Пол холодно. Трапери були грубі — швидкі, марнотратні. Це було — ретельне. Це було — вивчене.

Навчання, подумав він, і слово сіло йому в груди, мов камінь. Воно — вчиться. Кожне — чистіше.

Він подумав про власне навчання — три розрізи, науку річки. Я навчився — годувати. Що — воно — вчиться — робити?

Петка — поруч, із білим обличчям — прошепотів: «Хто — »

«Я не знаю», — сказав Пол. І це було — майже — правдою.

Але справа — у його голові — додала рядок: шкуродер. Точний. Вчиться. Не — жорстокий. — Вивчає.

Як я, подумав він із жахом. Воно вивчає — так, як вивчаю я.

Різниця в тому, — вирішив він люто, відвертаючись, — що мені — не байдуже.

Мені не байдуже. Це — вся — різниця.

Мілбрук бачив жорстокість і раніше. Трапери не були ніжними людьми, і тайга не була ніжним місцем. Але це було інше. Це було — Пол стояв і дивився на це разом із Петкою, обидва бліді — точне. Хто б це не зробив, він знав, що робить. Розрізи були хірургічні. Шкура зникла, її забрали, навіщо — ніхто не міг сказати.

«Лисиці такого не роблять, — прошепотів Петка. — Вовки такого не роблять».

«Ні», — сказав Пол. Його голос лунав здалеку. «Люди таке роблять».

Але навіть коли він це казав, він сумнівався. Люди бувають жорстокі, так — він бачив жорстокість, він жив із її тихішими формами, — але люди жорстокі з причин: гнів, голод, гроші, злість. У цьому причини не було. Це була — він намацував слово — цікавість. Шкуру забрали так, як учень забирає нотатки. Ніби той, хто це зробив, хотів побачити, як влаштований собака.

Село затримало подих на день, потім видихнуло і пішло далі. Бойку поховали. Гарпери взяли іншого собаку. Життя, яке в Мілбруку означало гладкий плин рутин, текло гладко далі. Тільки Пол не міг цього відпустити. Він бачив це у снах: чисті розрізи, відсутню шкуру, точність. Він прокидався з Чариним теплом біля себе і тримав її занадто міцно, і вона лизала йому обличчя, пробачаючи його, і він занурював обличчя в її шию і дихав її чесним собачим запахом, і думав: той, хто це зробив, хотів знати. Хотів вчитися. Так, як компанія хоче вчитися. Так, як —

Він зупинився. Думка була занадто велика. Вона сиділа йому в грудях, як камінь.

Після того він почав водити Чару на мотузці — не прив'язану, ніколи не прив'язану, але мотузка в його руці, напоготові. Інкас почав ходити за ними на відстані, з'являючись на парканах і пнях, як сірий привид. Сут залишалася вдома, стережучи подвір'я зі своєю тонкою чорною люттю. Його нація зімкнула ряди. Тварини знають. Тварини завжди знають.

За два тижні це сталося знову: цього разу кіт, один із мишоловів крамаря, знайдений у тій самій канаві. Та сама точність. Та сама відсутня шкура.

А потім — нічого. Третього не було. Канава залишалася порожньою. Прийшла весна, річка піднялася бура й ревуча, і село забуло, так, як вигладжені забувають усе, що не є рутиною. Але Пол не забув. Він додав це до справи, поруч із незакінченим реченням щоденника: Воно не бере тіла. Воно бере —

А що, як воно забирає шкуру, щоб вивчити тіло, — думав він, лежачи без сну, — і забирає — що б воно не забирало — щоб вивчити решту? Що, як ми всі — просто — уроки?

Після того він спав погано. Ніхто з його нації не спав добре — Чара скиглила у снах, її лапи смикалися; Інкас пів ночі сидів без сну на даху дров'яного сараю, вдивляючись у гору; навіть Сут, хоробра тонка Сут, почала спати, притиснувшись до поганої руки Пола, ніби стерегла її.

Гора, думав Пол у темряві. Воно приходить із гори. Або крізь неї. Або —

Він ніколи не закінчував. Він ставав дуже вправним у тому, щоб ніколи не закінчувати.

Село зібралося щодо вбивств у класній кімнаті, одного мокрого квітневого вечора. Пол пішов — усі пішли; навіть вигладжені прийшли, з рутини, — і сидів позаду з Петкою, Чара біля його ніг (ніхто не заперечував; Чара була тінню Пола, а тіні ходять туди, куди ходиш ти).

Старий Петерсон підвівся. Він був найближчим до авторитета щодо тварин, що його мав Мілбрук, і він виглядав — Пол уважно стежив за ним — втомленим. Не вигладжено-втомленим. По-людськи втомленим.

«Це не вовки, — сказав Петерсон. — Вовки рвуть. Це — » Він зупинився. Почав знову. «Це робота. Чиста робота. Я сорок років ставлю пастки, і я ніколи не бачив такої роботи».

«То що ж?» — гукнув хтось. «Людина?»

«Людина забрала б м'ясо або продала шкуру». Петерсон похитав головою. «Шкура зникла. Її забрали. Навіщо? Хто здирає шкуру з собаки, забирає шкуру і залишає м'ясо?»

Тиша. У класній кімнаті було дуже тихо. Пол міг чути дощ по даху, і Чарине дихання, і власне серце.

«Може бути — » Крамар підвівся, спинився — пауза, нахил — і сказав: «Може бути росомаха. Вони — » Ще одна пауза. «Вони люті».

«Росомаха не здирає шкуру, — рівно сказав Петерсон. — Росомаха їсть».

Ще тиша. Потім Анна — Анна підвелася, і в Пола впав живіт, бо він знав цю поставу: вітрина, що відкривалася.