Розділ 9 — Читання

Анна вчила його літер тієї зими, коли йому було вісім. Не як подарунок — як річ ужиткову. «Компанія вивішує оголошення, — сказала вона. — Хтось у цьому домі має вміти їх читати». Отож вечорами, при світлі лампи, вона ганяла його: абетка, склади, повільне складання слів. Її навчання було таким, як усе, що вона робила, — точним, безрадісним і пильним. Коли він спотикався, вона поправляла без нетерпіння, що було гірше, ніж було б нетерпіння. Нетерпіння означало б, що їй не байдуже.

Він учився швидко. Читання, виявилося, було як риболовля: терпіння, увага, дати значенню прийти до тебе, а не гнатися за ним. До весни він міг читати оголошення компанії на дверях контори — КВОТУ НА ЛІС СКОРИГОВАНО, РОТАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ, ПОКРАЩЕННЯ ТРИВАЄ — і слова сиділи в його голові, як камінці в черевику. Покращення. Слово з кімнати вибору. Слово, що йшло за ним усе життя, як запах, якого не змити.

Саме в сараї він знайшов щоденник.

Він ховався від дощу в сараї лісорубів — однієї з тих весняних злив, що обертають світ на бляху, по якій гамселять, — коли помітив розхитану дошку в задній стіні. За нею, загорнута в церату, лежала книжка: щоденник землеміра, потріскана шкіра, сторінки покороблені від вогкості. Ім'я на форзаці було видряпане — навмисне, чимось гострим. Хтось не хотів, щоб його знали.

Пол поніс її додому під сорочкою, серце калатало. Книжка — прихована книжка — була найзахопливішою річчю, що будь-коли з ним траплялася, і провина за неї була миттєвою і солодкою: крадіжка, ховання, брехня мовчанням. Він сховав її під свій лежак і читав її при свічці три ночі, з головою Чари на своїх ногах і вагою Інкаса на ковдрі, і те, що він прочитав, переставило меблі в його голові.

Землемір — ким би він не був — працював на східних сітках двадцять років тому. Його записи починалися звичайно: координати, погода, поступ. Тоді, поступово, вповзла неправильність.

14 жовт. K. не пам'ятає суперечки. Ми її мали — я пам'ятаю його обличчя, — але він дивиться на мене порожньо, коли я згадую її. Ніби вона сталася з кимось іншим.

2 листоп. Знову вогні, на північ, рухаються неправильно. Не літаки. Я знаю літаки. Ці зупиняються.

30 листоп. Я веду цей щоденник, бо моя пам'ять — я не знаю слова. Тонка? Речі стаються, а тоді нестаються. M. згоден. Ми не говоримо про це на роботі.

19 груд. Справа не в тому, що вони змінені. Справа в тому, що вони згладжені. Як річка згладжує каміння. Щось згладжує нас, і нам байдуже, і ЦЕ НАЙГІРШЕ, нам байдуже —

Записи обірвалися в середині січня. На останній сторінці був один рядок, рукою такою тремтячою, що його ледве можна було розібрати:

Воно не бере тіла. Воно бере —

Пол довго дивився на те незакінчене речення. Воно бере — Що? Розум? Душу? Гучність, суперечки, самість?

Він закрив щоденник і сидів у темряві, його тварини дихали навколо нього, і відчув, як шматочки клацнули докупи зі страшною охайністю пастки, що зачиняється: Ліда Гарпер. Старий Коробов. Паузи крамаря. Місіс Петерсон, що питала двічі. Хлібно-усміхнені усмішки. Нахил голови. Згладжені. Як річка згладжує каміння.

Щось згладжувало Мілбрук. Щось згладжувало його двадцять років. Щось — вогні, що рухаються неправильно, гул у горі — щось там угорі, чи там усередині, тягнулося в голови людей і — і робило що? Випорожнювало їх? Заспокоювало їх? Покращувало їх?

Покращення. Слово компанії. Доброзичливість компанії, тотальна й щира, що жодного разу не спитала поля, чи хоче воно, щоб його осушили.

А тоді найхолодніша думка з усіх, та, від якої його руки затремтіли: Томас. Анна. Чи були вони — чи вони —

Він зупинився. Він не думатиме цього. Думати це було різновидом убивства — дивитися на двох людей, що обрали його, чи підшили його до справи, і питати себе, чи є хтось усередині. Провина піднялася в ньому, як чорна вода: вони годують тебе, вони дають тобі дах, а ти сидиш тут у темряві й називаєш їх порожніми. Проти неї — інший голос, голос землеміра, голос хранителя списків: Ліда була гучна. Тепер вона тиха. Ти бачив це. Ти БАЧИШ це.

Він сперечався про це так, як бачив, що дорослі чоловіки сперечаються над картами, там, у темряві, свічка танула й блимала: провина проти зору, любов проти доказів, хлопець, який хотів матір, проти хлопця, який вів списки. Жоден голос не переміг. Саме це робило це справжнім.

Він сховав щоденник назад у сарай, за розхитану дошку, загорнутий у його церату. Деякі книжки були надто небезпечні, щоб тримати їх у домі. Деякі думки були надто небезпечні, щоб їх додумувати.

Воно не бере тіла. Воно бере —

Він теж ніколи не закінчив того речення. Але він спостерігав за батьками за вечерею наступного вечора — Томас удома на два дні, мовчазний над своєю їжею; Анна робила свої підрахунки, — і він стежив за паузами, нахилами, згладжуванням, і він ненавидів себе за спостереження, і не міг перестати спостерігати, і камінь сидів у ньому, ні проковтнутий, ні виплюнутий.

Томас приїхав додому на два дні в червні, і Пол спостерігав за ним так, як землемір спостерігав за K.: з любов'ю, і з жахом, і з нотатником у голові.

День перший. Томас прибув вечірньою гусеничною машиною, їв стоячи, лагодив упряж до темряви. Пол стежив за ознаками — пауза, нахил, усмішка, що приходить раніше за очі. Томас не усміхався взагалі. Це було — Пол перевертав це так і сяк — або доказом, що він був собою (згладжені усміхалися; Томас — ні), або доказом, що його згладжували так довго, що вистава припинилася. Він не міг сказати. Саме в цьому було пекло: з Томасом не було «до», з яким порівняти. Холод був усім, що Пол будь-коли знав.

День другий. Пол спробував експеримент. Він беріг його — питання, з тих, на які Томас відповідав раніше, коли Пол був малий і питав про все. Він дочекався, доки Томас працював над гусеничним вузлом гусеничної машини, і тоді сказав обережно: «Яка там східна сітка? За станцією?»