Розділ 5 — Скеля

Томас повернувся додому в жовтні, між ротаціями, і був утомлений так, як не втомлює сон. Пол уже знав ознаки: чоботи, покинуті там, де впали, їжа, з'їдена стоячи, довгі мовчання, що були не відпочинком, а відсутністю сил говорити. Східна станція цього разу щось із нього забрала — пошкоджений кабель, пораненого чоловіка, звіт, який треба було написати, — і він ніс це на плечах, як ярмо.

Полу було сім. Він був схвильований. Його батько був удома — удома — і в будинку був чоловік, і Пол, який тижнями збирав усі свої запитання, як інші діти збирають камінці, не міг їх стримати.

Першого дня він ходив назирці за Томасом по двору й питав. Про станцію. Про машини. Про кабель і пораненого чоловіка, і чи одужає поранений чоловік, і що означає поліпшення, і чи ходять баржі темними й узимку, і —

«Поле». Томас не підвів очей від збруї, яку лагодив. «Досить».

Пол намагався. Він пішов униз до річки, наловив риби й повернувся з двома хорошими, і поклав їх на стіл, і чекав, і Анна сказала «вичисти їх», і він вичистив, а запитання все підіймалися в ньому, як бульбашки в темній воді, і того вечора, коли Томас ліг на лавку відпочити перед вечерею, Пол сів на підлогу неподалік і почав — тихо, він думав, що це тихо, — говорити. Про Чару. Про качку. Про гору, і зиму, і як він перейде лід і вилізе на неї, і що, на його думку, знайде на вершині, і —

«Тихо».

Пол замовк. На якийсь час. Потім тиша знову наповнилася, як наповнюється чашка під краплею, і він почав мугикати — одну зі своїх власних мелодій, безмелодійну, звук хлопця, який щасливий і не знає, що з цим робити, — і стукати палицею по ніжці лавки. Стук. Стук. Стук-стук. Стук.

Томас підвівся.

Те, що сталося далі, сталося швидко, і Пол прокручував це все життя, кадр за кадром, так, як прокручують мить, коли лід провалюється: Томас на ногах, обличчя Томаса — не зле, що було б людським, а роздратоване, так, як дратуються на муху, — рука Томаса, що хапає Пола за плече, не щоб утримати, а щоб зрушити, щоб прибрати, поштовх, сильний, усією силою чоловіка, який заробляє на життя тим, що зрушує машини, і Пол летить, невагомий, здивований, і світ хилиться, а тоді кам'яна плита біля дровітні — велика плоска, на якій рубали, — налітає на нього, і його рука ковзає по її краю, і звук, який це видало, а тоді кров, стільки крові, неможливо багато, чорно-червоної на сірому камені.

Він підвівся сидячи. Його ліва рука була розкрита від ліктя до зап'ястка, плоть розійшлася, як рот. Він дивився на неї. Він ніколи раніше не бачив себе зсередини. Ще не боліло. Це прийде. Зараз було лише здивування, і кров, і обличчя його батька над ним.

Томас подивився на нього згори. Подивився на руку. Подивився на кров на плиті.

«Гм», — сказав Томас. «Добре. Наступного разу будь обережніший».

Він пішов назад у будинок. Двері зачинилися.

Пол сидів на землі з розкритою рукою і батьковим реченням у вухах, і речення було гірше за руку. Рука загоїться — погано, криво, але загоїться. Речення не загоїться. Добре. Наступного разу будь обережніший. Наче кров була уроком. Наче урок і був метою. Наче семирічний хлопець, що стікає кров'ю на кам'яній плиті, був дрібною адміністративною справою, підшитою й закритою.

Вийшла Анна. Вона глянула один раз, і її обличчя зробило підрахунок — Пол бачив, як це відбувається, бачив точну арифметику: кров, сусіди, розмови, компанія, що вони скажуть, що вони подумають — а тоді вона вже стояла на колінах, перев'язуючи руку смугами, відірваними від простирадла, її руки швидкі, вмілі й холодні.

«Хтось бачив?» — спитала вона.

«Що?»

«Хтось бачив?» Її очі метнулися до сусідніх дворів. «Хлопець Петерсона — він був тут?»

«Ні».

«Добре». Вона зав'язала пов'язку так туго, що він аж задихнувся. «Ти впав. На скельній стежці. Ти лазив там, де не слід. Розумієш? Ти впав на скельній стежці».

Пол розумів. Скельна стежка була за пів кілометра, і він не був ніде біля неї, і ніщо з цього не мало значення. Значення мала історія. Історія була така: хлопець упав. Не така: батько штовхнув. Історії були як пов'язки — вони прикривали речі.

«Болить?» — спитала Анна, не дивлячись на його обличчя.

«Так».

Вона кивнула, наче він підтвердив кількість в інвентарному списку. «Загоїться».

Воно загоїлося. Повільно й погано. Поріз був глибокий — до самого сухожилка, сказав медик компанії, коли Анна нарешті повела його, три дні по тому, бо рука набрякала, і навіть Аннина арифметика не могла цього прикрити. Медик зашив її дванадцятьма швами і сказав Анні, що хлопцеві пощастило, і Анна сказала «він падає», і медик записав щось у книгу, а Пол дивився, як дряпає перо, і думав про інше перо, в іншій кімнаті, багато років тому, що дряпало його ім'я в іншу книгу.

Рука загоїлася криво. Він міг користуватися кистю — ледь-ледь. Він не міг підняти руку вище плеча. Він не міг нести відро. Він не міг писати довше кількох хвилин, щоб не почався біль.

Він не міг ходити до школи.

Не те щоб рішення було оголошено. Воно просто — сталося, так, як усе ставалося в тому будинку: Анна згадала вчительці, що рука хлопця не в порядку, що він потрібен удома, що, може, наступного року; вчителька, яка мала двадцять шість інших дітей і не мала часу на арифметику, кивнула; і Пол, який наполовину боявся, а наполовину прагнув класної кімнати, опинився замість неї з цілими порожніми днями, зіпсованою рукою і без пояснень, які він комусь винен.

Він не заперечував. Це була найдивніша частина, і він крутив її роками: він не заперечував. Школа була кімнатою, повною очей. Річка була краща. Ліси були кращі. Чарі було байдуже до його руки — вона тулилася до його здорового боку й зітхала. Інкас сидів на його хворому плечі, легкий, як думка, і муркотів йому у вухо.