Розділ 4 — Річка

Річка була найсправжнішим, що Пол знав. Вона була швидка — навесні бігла, ніби її переслідували, коричнева й ревуча, рвучи свої береги. Вона була холодна — влітку, коли Пол заходив у воду, щоб закинути свої волосіні, холод ліз по його ногах, як щось живе, і за лічені хвилини ноги німіли йому до колін. Вона була глибока — у серединній течії вода була чорною навіть опівдні, і старі люди казали, що в неї немає дна, що було неправдою, але достатньо правдивою, щоб ніхто того дна ніколи не знаходив. І вона була темна — не темрявою ночі, а темрявою глибини, води, яка ніколи не бачила сонця й ніколи не побачить.

Пол вивчав її так, як вивчають велику небезпечну тварину: з повагою, і здалеку, а потім ближче, і потім ще ближче.

Томас не навчив його нічого про риболовлю — Томас нічого не вчив; Томаса не було. Пол вчився, дивлячись на сина Петерсона, і на власних невдачах, яких було багато і які були повчальні. Він навчився читати воду: шов, де швидке зустрічалося з повільним, де риба чекала, щоб їжа сама прийшла до неї, бережучи сили, як роблять мудрі істоти. Він навчився терпінню волосіні — закинути її і піти геть, дати річці зробити роботу. Він навчився чистити рибу трьома розрізами, швидко й чисто, бо повільний розріз був жорстокістю, а жорстокість була боргом.

До семи років він міг прогодувати себе сам. Не добре, не завжди — але міг, і це знання сиділо в ньому, як другий хребет: що б не сталося в тому домі, річка мене прогодує.

За річкою стояла гора.

Вона заповнювала східне небо від самого берега — сірий камінь, темний ліс біля підніжжя, снігові поля вище, що ніколи не танули повністю, навіть у розпал літа. Пол ніколи не переходив річку. Ніхто не переходив річку; на тому боці не було нічого, крім гори, а гора була землею обстежень компанії, позначеною на картах номером і словом неосвоєна. Річка була надто швидкою, щоб її переплисти, надто глибокою, щоб перейти вбрід, а єдиний старий човен у Мілбруку прогнив наскрізь десять років тому, і ніхто не збудував іншого, бо ніхто не хотів туди йти.

Пол хотів піти. Він хотів цього так, як хочуть повітря.

Він знав, із дитячою абсолютною певністю, що одного дня підніметься на неї. Не тепер — річка забороняла тепер. Але взимку, коли холод стисне все, і чорна вода сповільниться й затвердне, коли лід стане досить товстим, щоб витримати хлопця і собаку, — тоді. Він дивився на гору крізь осінь так, як скупий дивиться на замкнену скриню. Зачекай, — казав він їй. Я йду. Зачекай зими.

Анна брала його рибу без подяки. Така була угода, невисловлена й абсолютна: що він спіймав, те дім з'їв. Вона відмірювала йому його частку з тією самою точністю, з якою відмірювала все, і Чара діставала голови й рештки, і Інкас діставав те, що Пол підсовував йому, коли Анна не дивилася, і ніхто не казав молодець чи дякую, бо в тому домі вдячність була валютою, якої ніхто не карбував.

Одного разу — одного разу — Пол приніс додому такий добрий улов, що навіть Анна зупинилася: три великі, срібні, як ножі, лежали на столі, ще застиглі від річкового холоду. Він стояв там, семирічний, груди повні цього, і чекав.

Анна подивилася на рибу. Подивилася на нього. Її очі зробили підрахунок — і Пол, який вчився читати той підрахунок так, як читав воду, побачив точну мить, коли вона вирішила, що похвала коштуватиме дорожче за мовчання. Похвала була різновидом тепла. Тепло не входило в бюджет.

«Почисти їх перед вечерею, — сказала вона й відвернулася».

Пол їх почистив. Його руки знали три розрізи. І поки він працював, у його голові почалися голоси — та суперечка, яку він знатиме все життя: вона могла б сказати одне слово, одне слово її б не зламало проти чого ти від неї хочеш, вона тобі не — і третій голос, найменший і найгірший: може, якби ти приніс чотири.

Він кинув тельбухи Чарі, яка спіймала їх у повітрі, і Інкас дивився з даху дровітні своїми мохово-зеленими очима, і Пол раптом і повністю зрозумів, що його тварини ніколи не робитимуть цього підрахунку. Собака не зважує, скільки коштує любов. Кіт не складає бюджет тепла. Тому вони були його народом, а дім ним не був. Це було все, і цього було досить, і цього було не досить, і обидва разом.

Тієї ночі перший міцний мороз посріблив подвір'я, і Пол стояв на березі річки в темряві й дивився через неї на гору, тепер білу до самих плечей, і відчув тягу, ніби руку на своїй спині, — іди, іди — і відповів їй єдиним способом, яким міг.

«Зима, — сказав він горі. — Зачекай зими».

Велика з'явилася в серпні, у чорному руслі.

Пол закинув свої волосіні на світанку, і до полудня одна з них заспівала — палиця зігнулася вдвоє, волосінь гуділа натягнута. Він узяв її обома руками (двома добрими руками, тоді — він ще не знав, що втратить) і потягнув, і річка потягнула назад, і десять хвилин вони билися: хлопець проти води, хлопець проти того, що жило в чорній глибині.

Вона виринула один раз — спалах, срібно-зелена, величезна, довша за його руку, — і в Пола перехопило подих, бо це була не просто риба. Це була та риба. Та, про яку говорили старі люди. Та, що жила в руслі й ніколи не ловилася.

А потім волосінь луснула. Палиця відскочила назад. Вода зімкнулася, чорна й байдужа, ніби нічого не сталося.

Пол сидів на березі, руки в нього тремтіли, і сміявся — сміявся, аж доки Чара загавкала, аж доки Інкас підвів голову зі свого пня, аж доки сміх обернувся на щось інше, щось люте й світле:

Вона там, унизу. Вона справжня. І я її спіймаю. Не сьогодні. Але колись.

Він уже тягнувся до запасної волосіні, досі сміючись, коли берег під ним піддався.

Пізніше він ніколи не був певен, що сталося, — багно було слизьке, черевики мокрі, течія схопила його за щиколотку, — але раптом річка тримала його, холод як молот, чорна вода зімкнулася над його головою, і він був у ній, у швидкій холодній глибокій темряві, перевертаючись, і світ був ревучою чорнотою, і він подумав з абсурдною ясністю: ось що відчуває риба. Це інший бік волосіні.