Розділ 3 — Чара

Гості приїхали наприкінці літа, коли Полу було шість: родина траперів, що йшла повз, дві повозки, діти з гострими очима, які дивилися на Пола так, як діти дивляться на щось, щодо чого ще не вирішили. Вони стали табором на одну ніч на краю Мілбрука, а вранці молодший трапер підійшов до дверей разом із Анною, і за ним пленталася собака, така худа, що Пол міг порахувати її ребра крізь її шерсть.

«Вона приблуда, — сказав трапер. — Йшла за повозками три дні. Нам ще одного рота не прогодувати». Він подивився на Пола, який стояв у дверях. «Хлопець хоче її — нехай бере. Вона нічия».

Очі Анни зробили швидкий холодний підрахунок, який Пол вчився читати, — скільки це коштуватиме, як це виглядатиме, — і сума вийшла на користь собаки: хлопець із собакою — це звичайно, поважно, непримітно. «Якщо годуватиме її сам», — сказала Анна.

Пол уже стояв на колінах. Собака сахнулася від його руки, потім притулилася до неї, потім знову сахнулася, ніби доброта була мовою, про яку вона чула, але якої ніколи не навчилася. Вона була сіро-жовта, з одним надірваним вухом і очима кольору річкової води.

«Чара», — сказав Пол. Це було ім'я його таємної зірки — жар, який не гасне. Воно пасувало їй так, як пасують справжні імена: відразу й ніби чекало.

Він годував її того першого вечора зі своєї миски, і Анна дивилася, і нічого не казала, і Пол зрозумів, що собака його — так само, як вибір був його: дозволений, не вписаний у жодну книгу й цілком його власна відповідальність.

Діти трапера сміялися з нього через ім'я. «Чара? Це не собаче ім'я». Пол нічого не сказав. Вони поїхали вранці, і він ніколи їх більше не бачив, і був радий, бо вночі Чара притисла своє надірване вухо до його коліна й зітхнула уві сні, а це було варте більше, ніж усі їхні гостроокі погляди.

Він вивчав її так, як вивчають річку: заходячи в неї. Спочатку вона не брала їжу з руки — її треба було поставити, і той, хто дав, мав відійти, і лише тоді вона кидалася, їла, відступала. Місяць минув, перш ніж вона стала їсти, коли він дивився. Два — перш ніж вона стала спати, притулившись спиною до його ноги. Він ніколи її не квапив. Поспіх, як він вчився, був тим, що люди робили одне одному; тварини заслуговували на краще.

Правило про їжу він дізнався від старого Петерсона, який знав собак так, як інші чоловіки знали деревину. «Риба, м'ясо, кістки, недоїдки, — сказав Петерсон, дивлячись, як Пол ділить свій улов. — Ніколи хліба. Хліб сидить у собачому животі, як камінь. Це людська їжа. Собаки — не люди, хлопче: у цьому їхня милість».

Після цього Пол ніколи не давав їй хліба. Риб'ячі голови, найкращі шматки улову, шматки м'яса, які Анна відміряла з точністю писаря. Чара стала гладкою. Її ребра зникли під м'язами. Вона бігала з ним лісами, а в лісах була зовсім іншою істотою — не приблудою, що сахається, а яскравою стрілою радості, що мчала крізь підлісок, хлюпала крізь струмки, озиралася на нього обличчям, що сміялося всім єством: ходімо, ходімо, світ наш.

У лісах, тієї осені, сталася качка.

Вони спустилися до краю річки, де вода повільно текла по гравію, і качка — молода, дурненька, відокремлена від своєї зграї — вовтузилася біля берега. Пол, якому було шість і який тому вірив, що хотіти щось — те саме, що могти це зробити, вирішив її впіймати. Він крався вперед із безмежною обережністю, роблячи вигадливі беззвучні жести великого мисливця, а Чара дивилася на нього, нахиливши голову, і коли він кинувся — промахнувся, звісно, обличчям у шість сантиметрів крижаної води, — Чара вибухнула від захвату, стрибнула за ним, злякала качку, що з кряканням злетіла в небо, а Пол котився по берегу, сміючись, мокрий до кісток, а собака трясла на нього воду й лизала йому обличчя, ніби казала: ще, ще, зроби ще раз.

Він нікому не розповів. У тому домі радість була приватною валютою. Але тижнями потому, коли темрява налягала, він діставав качку й перевертав її, і вона сяяла.

Сірий смугастий кіт прийшов тієї ж осені. Одного вечора Пол знайшов його на даху дров'яного сараю: він сидів і дивився на подвір'я з абсолютною нерухомістю, якої досягають лише коти, ніби його там вирізьбили. Він був сірий увесь, із темнішими смугами й очима, як мокрий мох.

«Ти не наш», — сказав Пол.

Кіт повільно кліпнув, і Пол вирішив вважати це згодою.

Він почав лишати риб'ячі голови на даху дров'яного сараю. Кіт їв їх із поважною церемонією й жодного разу не сказав дякую, що Пол поважав. Він назвав його Інкас — словом, яке знайшов на оглядовому знаку компанії, INKAS-7, вибитому на металевій табличці біля річки; Полу воно звучало як ім'я, що займається власними справами. Інкас схвалив, або принаймні не заперечив, а в кота це одне й те саме.

Тож до зими Пол мав собаку й кота, і вони були його, і дім усе ще був тихий, і Томас усе ще був відсутній більше, ніж удома, і Анна все ще робила свої підрахунки. Але на подвір'ї, у лісі, біля річки — там Пол не був сам. Там він був центром маленької теплої нації з трьох, і він — її король, і її слуга, і її друг.

Саме Чара першою показала йому напрямок.

Одного сірого дня вони були в лісі, і Чара зупинилася на півкроку — завмерла, піднявши одну лапу, — і втупилася на північний схід, туди, де на ближньому березі річки стояв старий сарай лісорубів, а за ним, через чорну воду, — гора. Її шерсть на загривку стала дибки. З неї вирвався низький звук, не зовсім гарчання, не зовсім скигління.

«Що там?» — прошепотів Пол.

Вона подивилася на нього, потім знову на гору, і скигнула — один раз, різко — і притиснулася до його ноги.

Пол подивився. Гора стояла сіра й байдужа, сніг уже припорошував її верхні схили. Нічого на ній не рухалося. Нічого, наскільки він міг бачити, ніколи на ній не рухалося. І все ж його власна шкіра пішла сиротами, як перед бурею, і він відчув — без причини, з усіх причин — що щось там дивиться у відповідь.

«Ходімо», — сказав він, і вони пішли додому довгою дорогою, і він не сказав Анні, бо Анна зробила б свій підрахунок, і сумою було б не вигадуй собі історій, а він утомився від цієї суми.