Розділ 1 — Вибір

Світ мав таку властивість, що все в ньому виглядало тимчасовим.

Будинки стояли проти вітру, наче хтось поставив їх там із наміром повернутися пізніше й довести роботу до кінця. За ними тяглися дороги компанії, чорні ребра недобудованих споруд і ліси, що підіймалися до східних пагорбів. Ще далі лежало море, холодне й сіре, під небом, яке рідко, здавалося, належало хоч кому-небудь.

На Тераурі компанія вела облік усього.

Вона записувала деревину, яку можна було заготовити, ґрунт, під яким могло знайтися паливо, прибережні мілини, де можна було провадити будівництво, і дітей, у яких не було батьків, що могли б їх забрати.

У компанії були свої підстави. Усе мусило бути пораховано. Кожен ресурс мав своє місце, кожне місце — свій номер, а кожен номер — своє призначення.

Але дитина не була ресурсом, хоч як ретельно компанія вписувала її ім'я.

Пол дізнається про це набагато пізніше.

У чотири роки він нічого не знав про записи, інвентарні списки чи далекі контори, де ухвалювали рішення. Він знав лише тепло кімнати, запах свіжозрізаного дерева й жіночий голос, що співав десь поблизу.

Він пам'ятав кімнату уривками.

Вікно, затуманене холодом. Стіл із подряпиною через усю поверхню. Рух світла по підлозі. Чоловічі руки, що під лампою повертали маленьку дерев'яну тваринку.

Чи були це справді його перші спогади, чи він чув, як їх описують, так часто, що вони стали спогадами, — він ніколи не міг сказати напевно.

Батьки розповідали йому історію його вибору багато разів.

Анна сиділа за столом, і перед нею лежав список дітей. Томас стояв біля вікна й дивився на погоду. Вони обговорювали це рішення кілька днів, хоча потім жоден із них не міг пригадати, що саме вони говорили.

Потім Анна поклала палець на одне ім'я.

Пол.

Вона прочитала його вголос.

За мить вона прочитала його ще раз.

Втретє вона підвела очі на Томаса.

«Думаю, це він», — сказала вона.

Томас підійшов до столу. Він роздивився ім'я, потім подивився на свою дружину.

«Тоді це він», — відповів він.

Це не була церемонія. Жоден службовець не з'явився, щоб їх привітати. Не було музики, не було оголошення, не було зборів людей, які засвідчили б початок родини.

Було лише ім'я на сторінці й двоє людей, які вирішили, що дитина, якої вони ніколи не зустрічали, повинна мати дім.

Через роки Пол спитає Анну, чому вона вибрала саме його.

Вона усміхнеться й скаже йому, що прочитала його ім'я тричі.

«І цього було досить?»

«Мені цього було досить».

«Але звідки ти знала?»

Анна подивиться на нього якусь мить, наче шукаючи відповідь, яка матиме сенс для дитини.

«Я не знала всього, Поле. Ніхто не знає. Іноді треба просто почати».

Томас був менше схильний пояснювати такі речі. Він вірив, що обіцянка стає справжньою завдяки тому, що людина робить після неї. Він міг провести цілий вечір, вирізьблюючи для Пола тваринку, не промовивши й дюжини слів, і все ж маленька фігурка з'являлася наступного ранку на підвіконні, відполірована до гладкості й вирізьблена з ніжністю, якої Томас ніколи не визнав би за собою.

Спершу був заєць.

Потім ведмідь.

Після того — лис і сова.

Пол виставляв їх уздовж підвіконня й уявляв, що вони вартують будинок. Заєць був швидкий і нервовий, ведмідь сильний і терплячий, лис хитрий, а сова — досить мудра, щоб бачити те, чого інші не помічали.

Томас ніколи не поправляв його тлумачень.

Він лише усміхався й повертався до своєї роботи.

Анна мала інший спосіб робити так, щоб будинок відчувався домом. Вона співала.

Її пісні не завжди були повні. Іноді вона пам'ятала лише кілька рядків, а іноді змінювала слова, щоб вони пасували до того, що вона робила. Але одна пісня поверталася так часто, що Пол став пов'язувати її з дорогою, з від'їздами і з дивною думкою про те, що люди можуть мандрувати крізь велику темряву й усе одно знаходити одне одного.

«Дорога, мій Поле, привела мене до тебе», — співала вона.

Він не розумів, що означають ці слова.

Ще ні.

Надворі компанія продовжувала свою роботу. Машини рухалися дорогами. Будівельні бригади подорожували до узбережжя. На дошках з'являлися оголошення з датами й інструкціями, написаними безособовою мовою адміністрації.

Компанія називала зорі номерами, згідно з їхнім положенням і корисністю. Вона називала місця робіт сітками й секторами. Вона могла дивитися на цілий світ і описувати його в поняттях того, що можна було видобути, виміряти чи збудувати.

Але Пол почав називати зорі по-іншому.

Одну він назвав Ліхтарем.

Іншу назвав Чередою, бо менші вогники поруч із нею, здавалося, йшли за нею через небо.

А одну далеку жарину, ледь видиму певними ночами, він назвав Чарою — жариною, що не згасає.

Ніхто не вчив його цього робити. Імена просто приходили до нього, і щойно він їх вимовляв, зорі, здавалося, починали належати йому трохи більше.

Можливо, це було перше, що Пол коли-небудь зробив цілком по-своєму.

Він не зміг би цього пояснити. Він не міг знати, що одного дня різниця між номером та іменем важитиме більше, ніж він міг собі уявити.

Поки що він був дитиною в будинку на краю величезного й чужого світу.

Він мав матір, яка співала, батька, який вирізьблював тварин, і підвіконня, повне мовчазних дерев'яних істот.

Він мав зорі з іменами, яких їм не давала жодна компанія.

І він мав дім.

За вікном ліс стояв під вечірнім небом, темний і безмірний, тягнучися на схід, до далекої країни, де дороги рідшали, а поселення ставали нечисленними.

Одного дня Пол піде туди.

Одного дня він відкриє, що світ набагато більший, дивніший і небезпечніший за історії, які розповідали в його домі.

Але це все ще було перед ним.

Наразі дорога привела його додому.

І історія почалася.