Поквіття й сон. Музи мої

Сади півоній

І стане дощ. І пуп'янки півоній
підставлять тільця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
так проростав і цей розлогий дощ
з небесних товщ у випалені скроні
садів півоній.
01.06.2020

Квітникарка

Краплі дощу по пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
голою глицею. 
Спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, 
дощ, як слова, цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця – з небом змириться,
обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах високих вилиця,
і по ній, і по її щоці
(ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
з ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
в краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. І на мить
дівчині-китиці здасться, що Божа рука
пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла,
в краплях дощу затіяна гра в життя, 
серед гортензій заново зацвіте
для...
04.06.2020

Голос муз

Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
як від першого інею, страху – поблідла нить,
як закладка у книгу.

Я і досі його у собі розглядаю, у
молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
адже чую у кроці.

Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна –
не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!
27.11.2020

Зернятко

Ти в мені – як зернятко в спілім яблуці
калатаєш. Виплюнуть – може зродишся.
По губах, по пальцях стече солодкий сік.

Чи дарма нутро доглядала пильно так 
і кукібно спушувала, і зрошувала?
Хто б тебе ще зважився й в ґрунт загріб!

Мало місця кореню – в серці тіснява.
Розкусити прошу, та всі цураються.
Поможи, о Господи, що не родить – того зректись!
23.01.2021

Квіти в її волоссі

На картини Емі Джадд

Перли в її волоссі!
Птиці в її очах!
Карі та ледь розкосі
сіють страх.

Дівчина з цих полотен –
вигадка? Таїна –
спроба пізнати всоте, 
хто вона?

Лагідна чи жорстока – 
порухи затаїть,
стане супроти ока
і стоїть.

Квіти бо з неї пнуться!
Квіти для неї тнуть!
Фарбами озовуться,
хоч зітруть

повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна... Де ти?
Я – довкруж!
25.01.2021

Не Стоунгендж

Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?!
Як полишиш груди натхнення ссати?

Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва і схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?

Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри, 
розглядаєш свіжу та давні діри.

Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці – ґніт у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.

Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!
30.01.2021

Дві риски рота

Нитками шию черленими, шерстяними
дві риски рота твоєго, скупі на ласку.
Завмру в задумі, як замилуюсь ними,
аж втраплю в пастку.

Довкола в'язко, любощі – темні смоли – 
течуть порізами, стигнуть мені на пальцях.
Пронижу голкою шкіру. Коби лиш зволив –
розтисла б п'яльця.

Та ти білієш полотнами мовчазними
й нема в тобі ані рис чітких, ані краю.
А я, мов нитка черлена, цілуюсь з ними
і їх терзаю.

До ранку близько – півневі раз запіти,
та все сиджу, не насмілююся пороти.
Безликий красеню, дай же себе узріти!
Відкрийся, хто ти?
01.02.2021

Солом'яна троянда

На панно соло́м'яна троянда
загубила з часом пів листка.
Наші стрічі – пізня сарабанда.
Наша спільність – дивна і хистка.

В цім житті чи я тобі провина, 
чи мені ти – з пальця тепла кров?
П'є до фусу вистояні вина
з тіл двійних ярижниця любов.

І мов кішки вірні підвіконню,
чорні смішки вірні зойкам дам.
Я ховаю у вогку долоню
пів листка, якого не віддам.

А на цю не скінчену картину
най прасують стебла по росі,
доки я танцюю, мов дотинок,
під сюїти Клода Дебюссі.
15.02.2021

І хай пломеніють маки

І ти у мені не зійдеш
ні сонцем, ні талим снігом,
не станеш в мені прозрілим підкорювачем земель.
Вже кличуть тебе від мене. Вже чинять для тебе війни.
Ще вкусиш моєго хліба, а далі, – іду на Ви!

І я тобі чищу збрую
словами, медами, плоттю.
Стоїш в ній, як воїн світла, і світло в тобі тече.
Як буде за страх свій стидно – зізнайся і я почую
украдену вітром сповідь крізь відстань в найдовшу смерть.

І хай пломеніють маки
в пшеницях, в очах, на небі!
Хай падають сни і вежі, столиці, дощі, світи!
Я тут, я співаю шляху. Я дуже чекаю заки
він стріне цю згубну пісню і виведе навпростець.
20.02.2021

Син пожеж

Це яре вугля – син пожеж.
З новонародженим ночую.
Твої слова! Твої слова! Твої слова – я їх не чую!

Вже кілька днів як вітер стих.
А що мені мій слух без нього?
Холодний блиск. Холодний блиск. Холодний блиск вікна німого