Глава 31.1

Данило відчуває на собі погляди.

У цьому немає нічого незвичайного. Зрештою, він — Данило Черненко.

Але сьогодні все інакше.

Шепіт розноситься офісом і супроводжує його від самої миті, коли він переступає поріг. Данило розправляє плечі й спокійно прямує до свого кабінету, не удостоюючи нікого навіть побіжним поглядом.

Юля наполягла, щоб сьогодні вони приїхали окремо. Вона з’явилася на десять хвилин раніше, відчайдушно намагаючись уникнути зайвої уваги, яку вони неодмінно привернули б, якби зайшли до офісу разом.

Данилові ж до пліток абсолютно байдуже.

Навіть більше — він із набагато більшим задоволенням увійшов би сюди, тримаючи її за руку.

Поцілував би просто посеред офісу, на очах у всіх.

Щоб кожному з цих нероб було зрозуміло: Юля — з ним.

І нехай тільки спробують щось сказати.

Данило поволі оглядає офіс. Його погляд ковзає рядами столів, доки нарешті не знаходить її.

Юля сидить на своєму робочому місці, зосередившись на моніторі. Волосся зібране у високий хвіст. Мирослава нахиляється до неї й грайливо штовхає ліктем.

Юля повертає голову.

Їхні погляди зустрічаються, і її щоки одразу заливає рум’янець.

На губах Данила з’являється ледь помітна усмішка.

Він лише киває їй і неквапливо проходить повз її стіл.

— Юлю, — вітається він.

У пам’яті одразу спливає минула ніч і те, як зовсім інакше тоді звучало її ім’я. Кутик губ Данила сіпається в усмішці.

Юля червоніє ще дужче — аж до кінчиків вух.

Йому подобається її реакція. Подобається знати, що він досі так на неї діє. І, судячи з рум’янцю, вона теж чудово пам’ятає все, що було між ними.

— Доброго ранку, Даниле Олександровичу, — тихо відповідає вона, старанно зберігаючи рівний тон.

Данило ледь стримує усмішку.

Даниле Олександровичу.

Ніби вони обоє справді здатні вдати, що між ними нічого не змінилося.

— Зайди до мене в кабінет через п’ять хвилин із документами щодо угоди, — кидає він і прямує до свого кабінету.

— Звісно, пане Черненко, — незворушно відповідає Юля.

Данило ледь не хмикає.

Ще сьогодні вранці вона стогнала його ім’я, а тепер він для неї — «пане Черненко».

Що ж.

Якщо вона хоче грати в цю гру, він не проти.

Данило ледь помітно киває їй. Кількох секунд зорового контакту вистачає, щоб усе всередині знову напружилося.

Чорт.

Як же легко вона виводить його з рівноваги.

Але затримуватися немає часу. На них чекає робота.

Данило розвертається й прямує до кабінету. Зачиняє за собою скляні двері, опускається у шкіряне крісло.

У кабінеті тихо. За панорамними вікнами прокидається ранковий Харків, поступово набираючи звичного темпу.

От тільки Данилові ніяк не вдається зосередитися.

Усі думки раз у раз повертаються до Юлі.

До минулої ночі.

Він просто не може перестати про неї думати.

Про те, як вона виглядала. Як приємно було торкатися її. Про її тихі стогони й те, як вона розслаблялася в його обіймах, довіряючи йому без жодних сумнівів.

Данило закушує щоку зсередини, але це не допомагає. Кожен новий спогад лише заважає зосередитися й повернути звичний самоконтроль.

Зрештою він хапає телефон зі столу й швидко набирає повідомлення.

ДАНИЛО:
Пане Черненко? Пташко, ти так голосно вимовляла моє ім’я вночі, що стіни моєї квартири ледь не посипалися.

На губах з’являється задоволена усмішка.

Данило відкидається на спинку крісла й дивиться на екран.

Три крапки.

Прочитала.

І тепер набирає відповідь.

ЮЛЯ:
Даниле! Ми на роботі.

ДАНИЛО:
А я досі пам’ятаю твій смак на своїх губах.

ЮЛЯ:
Даниле… Ти ж знаєш, що я зараз червонію як божевільна просто перед Мирославою. Люди в офісі точно зрозуміють, що між нами щось відбувається!

Данило всміхається.

Він чудово уявляє, як Юля зараз кусає губу за своїм столом і щосили намагається зберегти незворушний вираз обличчя.

ДАНИЛО:
Нехай дивляться. Мені байдуже. Через дві хвилини заходиш до мене з документами… і я зачиняю двері.

Данило відкладає телефон і подається вперед у кріслі. Самої думки про те, що за кілька хвилин вона буде тут, достатньо, щоб зосередитися на роботі стало ще складніше.

Відповідь приходить майже одразу.

ЮЛЯ:
Даниле!

Данило всміхається. Він надто добре уявляє, як Юля зараз ніяково совається на стільці, намагаючись нічим не видати себе перед Мирославою.

ДАНИЛО:
Я просто хочу обійняти тебе. Поцілувати всюди. Відчути поруч і знову довести до тремтіння.

ЮЛЯ:
О боже…

Данило тихо видихає крізь усмішку.

ДАНИЛО:
Чорт. Я вже майже чую твій стогін. Ти навіть не уявляєш, що зараз зі мною робиш.

ЮЛЯ:
Даниле. Я благаю тебе, зупинися.

Данило стискає губи, стримуючи усмішку.

ДАНИЛО:
Не хвилюйся, пташко. Сьогодні ввечері ти благатимеш мене зовсім про інше.

Телефон знову коротко вібрує в його долоні, але перш ніж Данило встигає написати ще щось, у двері кабінету різко стукають.

Він підводить погляд.

Артур.

Данило з роздратованим видихом ховає телефон у кишеню піджака й за кілька секунд повертає собі звичну стриманість.

— Увійдіть.

Двері відчиняються, і до кабінету заходить Артур.

— Пане Черненко, — вітається він, коротко кивнувши. — Перепрошую за затримку.

Данило киває у відповідь і чекає, поки Артур сяде у крісло навпроти.

— Нічого. У чому справа, Артуре?

— У нас серйозна проблема.