Глава 29.2

Юля робить глибокий вдих, поки серце оскаженіло калатає під пекучою інтенсивністю його погляду. Вона просто не здатна вимовити бодай слово. Усі думки й фрази застрягають у пересохлому горлі.

— Ти хотіла, щоб це сталося? — наполягає він. Його голос звучить приглушено, але в ньому відчувається небезпечна владність. — Ти хотіла, щоб я знайшов тебе оголеною у своєму ліжку?

Його очі звужуються, ніби він кидає їй мовчазний виклик — спробувати збрехати.

Юля ледве дихає під цим пронизливим поглядом. Тіло зрадницьки тремтить, але цього разу вона не відступає.

— Так, — беззвучно шепоче вона.

Слово зривається з її губ раніше, ніж розум встигає його зупинити.

— Чорт…

Данило робить ще один крок, опиняючись зовсім близько. Його долоня повільно піднімається до її стегна, а пальці торкаються м’якої тканини светра.

— Ми не можемо, — шепоче він просто їй у розтулені губи, і гарячий подих обпікає шкіру. — Це… це неправильно.

Юля злегка закидає голову, дивлячись на нього знизу вгору й відчайдушно намагаючись зберегти голос рівним, попри божевільний гул у грудях.

— Чому ні?

Він відповідає не одразу.

У темних очах на мить спалахує щось схоже на глухий біль — ніби всередині нього точиться жорстока, виснажлива боротьба. Данило намагається втримати себе, але його пальці лише міцніше стискаються на її стегні.

Юля робить ще один крихітний крок назустріч, остаточно скорочуючи між ними й без того мізерну відстань.

— Ти хотів мене того вечора, — шепоче вона, переступаючи останній бар’єр, за яким досі ховалася її невпевненість. — Я це чітко відчула.

Його очі спалахують.

Юля готова присягнутися, що бачить у них небезпечний проблиск чогось первісного, темного й майже неконтрольованого.

Та вже наступної миті він ніби силоміць повертає на обличчя свою звичну маску — холодну, стриману, застебнуту на всі ґудзики.

— Юлю…

Це попередження.

Його голос звучить низько, напружено, наче струна, натягнута до межі. Від цього звуку вздовж її хребта пробігає електричний розряд.

Але цього разу вона не відступає.

— Ви думали про це? — наполягає Юля, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Думали про мене?

Данило різко вдихає крізь зціплені зуби, і жовна на його щелепі напружуються.

— Я ж сказав: не можу припинити про це думати. Про те, як ти лежиш у моєму ліжку, гола… Чорт, — глухо рикає він.

На мить Юля майже шкодує, що зайшла так далеко. Але зупинитися вже неможливо. Вона хоче знати. Ні — їй життєво необхідно це знати.

Вона кладе долоні на його сіру футболку, відчуваючи під м’якою тканиною тверді м’язи грудей. Повільно обвиває руками його шию й не відводить палаючого погляду від його обличчя.

— Ви шкодуєте про це?

Запитання виривається саме собою, і Юля завмирає, чекаючи на відповідь із майже божевільним нетерпінням.

Данило робить ще один вирішальний крок уперед, щільно притискаючись грудьми до її грудей. Його велика гаряча долоня повільно ковзає по її спині, притягуючи ще ближче.

Тепло його тіла огортає її, стираючи межі між ними й змушуючи весь навколишній світ поступово розчинитися.

— Ти — останнє, про що я взагалі міг би пошкодувати в цьому житті.

Перш ніж Юля встигає бодай усвідомити його слова, Данило жадібно накриває її губи своїми — швидко, спрагло, відчайдушно.

Вона миттєво тане в ньому.

Її пальці все ще стискають сіру тканину його футболки, а в губи важко й уривчасто вривається його гаряче дихання. Його руки ковзають нижче, до її стегон, притягуючи ще ближче, ніби навіть ця мізерна відстань між ними для нього нестерпна.

Юля відповідає на поцілунок із такою ж пристрастю, притискаючись до нього всім тілом і остаточно втрачаючи голову від бажання.

— Боже… як ти можеш бути на смак ще солодшою, ніж тоді, коли я цілував тебе востаннє?

Тихий, зламаний стогін зривається з її губ, коли його долоні знову ковзають до її талії.

Його тіло тверде, напружене, ніби висічене з граніту, і Юля відчуває пекучий жар, що йде від нього. Її шкіра буквально горить у кожному місці, де вони торкаються одне одного.

Його губи залишають вогняну доріжку вздовж її щелепи, а потім ковзають нижче, до чутливої шиї, змушуючи кожен нерв спалахувати яскравим полум’ям.

— Ти зводиш мене з розуму, — хрипко бурмоче він.

Його пальці піддягають край її об’ємного светра, торкаючись оголеної шкіри на талії, і Юля не може стримати солодкого тремтіння.

— Скажи мені, Юлю. Скажи, що ти теж цього хочеш.

— Хочу, — важко видихає вона йому в шию. — Я хочу тебе.

Його низький, відчайдушний стогін вібрує десь біля її губ. Долоні Данила впевнено ковзають вгору по її спині, піднімаючи светр усе вище.

Юля остаточно втрачає контроль. Кожна клітинка її тіла прагне більшого, прагне тільки його. Данило торкається її так упевнено, ніби давно знає всі її слабкі місця й безпомилково відчуває, як довести її до межі.

— Ти така красива, — шепоче він майже в самі її губи.

Він ніжно обхоплює її обличчя гарячими долонями, вдивляючись просто в очі, й повільно хитає головою.

— Цей одяг… Усе, чого я прагну, — зірвати його й нарешті побачити, що ховається під ним.

Серце Юлі завмирає від цих слів.

Та перш ніж вона встигає бодай щось відповісти, його губи знову накривають її, затягуючи в солодкий вир поцілунку, у якому вона остаточно розчиняється.

Раптовий холодний дотик мармурового кухонного острова до її оголеної спини змушує Юлю рвучко вдихнути. Вона й гадки не має, як вони знову опинилися біля нього, але зараз їй абсолютно байдуже.

Усе, що вона здатна відчувати, — це він. Його жадібні дотики, його виснажливе тепло, що повністю затьмарює навколишній світ. Його руки ковзають під светром, гарячими долонями досліджуючи кожен вигин її тіла.

Данило притискається ще тісніше, і його пальці ковзають по мереживу її бюстгальтера. Коли його долоня лягає на її бік, просто під грудьми, пульс Юлі на мить завмирає.