Глава 29.1

Юлю починає лякати те, як швидко вона звикає до цієї спальні. Особливо зважаючи на те, що це єдине місце, куди вона ховається, коли Данило вдома.

Юстина тихо стукає у двері її кімнати, і Юля важко зітхає, чудово розуміючи, що сестрі знову стало нудно й вона хоче до вітальні.

Юстина надто швидко звикла бути поруч із Данилом. І це дивно, адже раніше вона завжди насторожено ставилася до суворих дорослих чоловіків.

Або, можливо, вона просто боялася їхнього батька.

Юля сідає на край ліжка, тримаючи в руці телефон, і знову перечитує повідомлення в їхньому спільному чаті.

У грудях поступово наростає напруження.

Софія:

Я вже в клубі. Живо тягніть сюди свої дупи.

Мирослава:

Ми з Артемом уже в піжамах, улаштували кіновечір.

Софія:

Нудя-а-атина. Юлю, ну давай! Ти моя остання надія.

Було б так просто піти туди й спробувати бодай на декілька годин забути про Данила, але це марно. Пам'ять про події останніх кількох днів катує її розум і вдень, і вночі.

Минув майже тиждень від того дня в його спальні — відтоді, як Данило дивився на неї, цілував її, а потім просто пішов… так, ніби між ними взагалі нічого не сталося.

А відтоді — нічого.

Жодного дзвінка в офіс. Жодної спільної поїздки на роботу. Абсолютна, гнітюча порожнеча.

В офісі Юля наче перестала для нього існувати. Вона отримує лише холодні, різкі електронні листи, настільки сухі й бездушні, що їх із таким самим успіхом міг би написати робот.

А вдома все ще гірше.

Данило майже не з’являється, а коли все ж приходить, принципово уникає її, зачиняючись у власному кабінеті. Ніби навмисно будує між ними стіну. Ніби прагне викреслити Юлю зі свого життя й зробити вигляд, що того дня ніколи не було.

Але для неї він нікуди не зник.

Вона пам’ятає все.

Серце болісно стискається. Невже він шкодує про ту ніч? Хоче, щоб її взагалі ніколи не було?

Звісно, шкодує. Він не поводився б так, якби це було інакше. І найгірше те, що Юля просто не може викинути ту ніч із голови. Не може відпустити, хоч як намагається. Не може забути його погляду, спрямованого на неї, низького голосу, яким він говорив із нею, і тихого зітхання, коли торкався її.

Вона важко зітхає й швидко друкує відповідь.

Юля:

Я втомилася, мабуть, залишуся сьогодні вдома. Може, іншим разом.

Мирослава:

Ти правда втомилася чи ви там з босом обкатуєте нове ліжко?

Софія:

Мирославо!

Мирослава:

А що? Ми всі про це думаємо.

Пауза, і я бачу, як колега знову починає набирати повідомлення.

Софія:

Взагалі-то... я теж про це думала. Пробач.

Чудово. Усі переконані, що вони сплять разом, а тієї єдиної хвилини, коли між ними сталося хоч щось подібне, він вискочив із кімнати так, ніби Юля наставила на нього вогнемет.

Юля:

Нічого такого й близько немає. Я просто виснажилася. У нас з Юстиною теж кіновечір.

Мирослава:

Ну-ну. Просто пам'ятай: безпечний секс — це класний секс.

З глибоким видихом Юля відкидає телефон на м’яке покривало. У животі тоскно бурчить. Їй до смерті набридло сидіти в чотирьох стінах кожен божий день. Потрібно нарешті вийти з цієї спальні.

Вона підводиться й прямує до дверей. Варто їй вийти в коридор, як вона чує тихий брязкіт посуду.

Серце пропускає удар.

Данило вдома.

Юля завмирає, міцно вчепившись у дверну ручку. Останні дні вона уникала його, вдаючи, ніби між ними нічого не змінилося, якщо вже він так явно цього хотів. Але все змінилося. У ту саму мить, коли вони переступили межу, усе між ними стало іншим.

Вона глибоко вдихає, намагаючись опанувати себе. Повільно відчиняє двері, заходить на кухню — і одразу зустрічається з ним поглядом.

Він стоїть біля плити в тонкій сірій футболці й… спортивних штанях?

Вона спантеличено кліпає очима, не в змозі відвести від нього погляду. Ніколи ще не бачила його таким. Домашнім. Затишним. Розслабленим.

Зазвичай він завжди в ідеально підігнаному строгому костюмі — бездоганно виглядає, стриманий, зібраний і владний. А зараз від звичного образу не залишилося й сліду. Натомість перед нею зовсім інший Данило. Небезпечно звичайний. І від цього її пульс прискорюється в рази.

Вона боляче закушує губу й ще кілька секунд просто спостерігає за ним.

Юстина, яка йде слідом, тихо виходить до вітальні й легенько стукає склянкою по столу, остаточно вириваючи її із заціпеніння.

Данило обертається на звук. Його темний погляд одразу знаходить її.

У неї перехоплює подих, коли він повільно ковзає очима по її постаті — з голови до ніг. Наче згадує той день. Той самий, про який вони обоє так завзято намагаються не говорити.

Його губи ледь помітно розтуляються.

— Юлю.

Звук власного імені змушує все її тіло натягнутися мов струна. Повітря між ними ніби миттєво змінюється, наповнюючись спогадом про той момент, коли все стало надто реальним… перш ніж він просто втік.

Вона робить маленький, нерішучий крок уперед, намагаючись опанувати збите дихання.

— Привіт, — тихо бурмоче вона, і голос звучить значно тихіше, ніж їй хотілося б. — Пробач. Я просто зголодніла і… гадки не мала, що ти вмієш готувати.

Він відповідає не одразу.

Його важкий погляд досі прикутий до неї, а тиша між ними з кожною секундою стає дедалі напруженішою.

— Я ж казав тобі, Юлю. Ти мене не знаєш.

Вона міцно стискає губи.

Він має рацію.

Юля справді його не знає — принаймні по-справжньому. Вона щиро вважала, що за роки роботи його асистенткою встигла вивчити його до найменших дрібниць. Знала його звички, настрій, манеру говорити, навіть могла передбачити, що він скаже в тій чи іншій ситуації.