Глава 28.1

Юля все ще не звикла тут жити.

Щоранку вона прокидалася з легким подивом від усвідомлення, що це тепер її реальність — принаймні на найближчі три місяці. Особливо гостро це відчувалося, коли вона розсувала важкі штори й перед очима відкривався панорамний краєвид Харкова просто з вікна спальні.

Юстина, втім, пристосувалася до розкоші тієї ж миті, як вони сюди переїхали.

Юля тягнеться до телефону й перевіряє час. Данило, мабуть, уже давно пішов, тож вона неохоче вибирається з ліжка, потягується й проводить рукою по розпатланому після сну волоссю. Схопивши домашній одяг, прямує до дверей, мріючи якнайшвидше залізти в його величезну душову кабіну з п’ятьма різними режимами води й гарячою парою, що приємно огортає шкіру.

— Юстино, прокидайся, — кличе вона.

Сестра у відповідь лише сонно щось мугикає. За кілька секунд за спиною Юлі чується тихе човгання маленьких ніжок по паркету — Юстина, ледь розплющивши очі, слухняно плентається слідом.

Юля не може стримати усмішки, дивлячись на неї. Сестра підозріло швидко звикла до нового життя й за ці кілька днів встигла стати ще більш розпещеною та лінивою.

Юля відчиняє двері й пропускає її вперед.

А потім підводить погляд — і завмирає.

Серце пропускає удар.

Данило тут.

Стоїть просто перед нею.

У своєму ідеально підігнаному темному костюмі він виглядає так, ніби щойно зійшов з обкладинки глянцевого журналу. Здається, Юля взагалі ніколи не бачила його в чомусь іншому. Жодних спортивних штанів, жодних простих футболок. Завжди цей строгий, вишуканий образ, який робить його майже недосяжним.

— Ви коли-небудь ходите не в костюмі? — слова вилітають швидше, ніж вона встигає їх обдумати.

Очі Юлі розширюються, коли його погляд — темний і уважний — повільно ковзає її тілом, затримуючись на м’якій рожевій піжамі, всипаній дрібними червоними сердечками.

Коли Данило нарешті підводить очі до її обличчя, у Юлі все перевертається в животі.

Його губи ледь помітно сіпаються, а одна брова повзе вгору.

— Коли приймаю душ, — спокійно відповідає він, а після короткої паузи додає: — І коли кохаюся.

Щоки Юлі миттєво спалахують. Вона поспішно опускає погляд, намагаючись приховати рум’янець, який уже зрадницьки повзе до шиї.

— Доброго ранку, — тихо промовляє Данило з ледь помітною усмішкою. Його голос звучить трохи хрипкіше, ніж зазвичай, і це чомусь лише сильніше бентежить її.

— Доброго ранку, — відповідає Юля. Власний голос після сну теж звучить хрипкувато. — Я думала, ви вже пішли на роботу.

Данило знову зводить брову.

— Це проблема, що я ще тут?

— Ні. Звісно, ні, — швидко випалює Юля, заперечно хитаючи головою. — Я просто подумала...

— Тобі не потрібно ховатися, коли я вдома, Юлю.

Вона закушує губу зсередини, розуміючи: він давно розкусив її тактику.

Данило робить крок ближче, і стукіт його туфель по паркету здається надто гучним у ранковій тиші. Відстань між ними скорочується, і Юля мимоволі напружується.

— Я їду в офіс усе пізніше й пізніше, бо чекаю моменту, коли нарешті побачу тебе вранці, — зізнається він, і від цих слів дихати раптом стає важче. — І все ніяк не щастило... поки я не помітив на камерах, що ти виходиш зі своєї кімнати одразу після того, як я заходжу в ліфт.

Серце Юлі починає калатати швидше.

Вона насуплюється, не знаючи, що на це відповісти. Юля й гадки не мала, що він помітив її маленьку хитрість. А тим паче — що навмисно затримувався вранці лише заради того, щоб із нею зустрітися.

Навіщо?

Навіщо Данилу Черненку бачити її вранці?

Запитання так і крутиться на язиці, але Юля не наважується його поставити. Лише ковтає клубок у горлі й тихо відповідає:

— Я просто не хотіла заважати.

— Ти не заважаєш. Ця квартира твоя настільки ж, наскільки й моя, Юлю. Перестань поводитися так, ніби тобі тут не місце.

У Юлі болісно стискаються груди від його слів.

— Я не...

— Я серйозно, Юлю, — перебиває він. Тон трохи пом’якшується, але напруженість у темних очах нікуди не зникає. — Я завжди дотримуюся свого слова. І хочу, щоб у тебе було все, про що ти коли-небудь мріяла.

У неї перехоплює подих.

Ті самі слова.

Юля мимоволі згадує маленьку рожеву листівку, яку він надіслав разом із півоніями. Погляд ковзає просторою вітальнею, де тепер усюди стоять величезні букети. На журнальному столику, біля вікон, на консолі — здається, квіти заполонили всю квартиру.

— Я ціную цей жест, — тихо каже вона, знову дивлячись на Данила. — Але це було зайвим.

Він зводить брову, а в кутиках губ з’являється ледь помітна усмішка.

— Весь офіс дивився тільки на мене, — продовжує Юля, відчуваючи, як щоки знову спалахують при згадці про нескінченну вервечку кур’єрів і приголомшені погляди колег.

Усмішка Данила стає ширшою. Він трохи нахиляється до неї.

— Вибач, — низько промовляє він, і від його голосу по шкірі Юлі біжать мурашки. — Наступного разу завалю тебе квітами в нашому домі.

Нашому домі.

Серце пропускає удар.

Юля дивиться на нього, намагаючись зрозуміти, чи він узагалі усвідомлює, як це прозвучало.

— Наступного разу?

Данило не відповідає.

Лише ледь усміхається кутиком губ, а в темних очах спалахує відверте лукавство.

— У мене є до тебе пропозиція.

Юля зводить брову.

— Що за пропозиція?

Данило бере з кухонного острова глянцевий журнал з інтер’єрами й простягає їй.

— Я давно хотів зайнятися цією квартирою. Найняти дизайнера, дещо змінити, — каже він, поки Юля гортає сторінки з дорогими меблями та стильними інтер’єрами. — Але тепер хочу, щоб цим зайнялася ти.

Вона перестає гортати журнал і здивовано дивиться на нього.

— Зачекайте... Ви хочете, щоб я оформила вашу квартиру?

— Так.

Кілька секунд Юля мовчить, намагаючись зрозуміти, навіщо йому це.