Глава 27.2

Вона різко повернулася до монітора й відкрила список завдань на день.

— Угу. Звісно. Змінюй тему скільки завгодно, але ми обидві знаємо: ти дуриш саму себе, якщо думаєш, що ви протримаєтеся три місяці без сексу, — голос Мирослави просто-таки сочився веселощами.

Юля закотила очі, не відриваючись від екрана.

— Повірте мені, цього точно не станеться.

Очі Мирослави весело заблищали, а на губах заграла хитра усмішка.

— Як скажеш, люба. Ми всі любимо якісну прелюдію.

Юля відчула, як щоки знову обдало жаром, і поспішно відвернулася, вдаючи, що страшенно захоплена роботою.

— Навіть не сподівайся, — пробурмотіла вона. — Данило ніколи б не став зустрічатися з такою, як я.

Мирослава засміялася, але цього разу в її сміхові не було звичної насмішки.

— Господи, Юлю. Ти серйозно? Скажи, що ти жартуєш, — Мирослава кілька секунд чекала відповіді, але, коли Юля лише мовчки втупилася в монітор, обурено пирхнула. — Юлю, люба. Ти справжня красуня. Повір мені, той ваш поцілунок на прийомі? Так не цілують тих, до кого нічого не відчувають.

«Повір мені, мій потяг до тебе — найменша з наших проблем».

Спогад про слова Данила накрив Юлю гарячою хвилею. Вона майже фізично відчула його близькість, тепло долоні, низький голос, від якого того вечора по шкірі розбігалися сироти.

У горлі застряг тугий клубок. А що, як Мирослава має рацію?

Що, як за всіма цими дотиками, поглядами й кількома поцілунками справді ховається щось більше, ніж проста необхідність переконати оточення в їхніх заручинах?

Юля не встигла додумати цю небезпечну думку до кінця.

Двері ліфта безшумно розсунулися, і до офісу увійшов кур’єр із розкішним оберемком квітів.

— Юлія? — голосно покликав він, озираючи приміщення.

Юля здивовано звела брови й невпевнено підняла руку.

— Це я.

Хлопець одразу попрямував до неї й простягнув величезний букет.

Юля розгубилася ще більше, обережно приймаючи його в руки.

Квіти були неймовірні — пишні біло-рожеві півонії, ще вкриті крихітними краплями води. Ніжні пелюстки тулилися одна до одної, а тонкий солодкуватий аромат одразу огорнув її.

Її улюблені.

Юля завмерла.

— Вибачте, мені здається, ви помилилися, — розгублено мовила вона. — Це точно не мені.

Кур’єр звірився з екраном смартфона, а потім знову подивився на неї.

— Юлія Ковальська?

— Так... це я.

— Тоді це точно вам, — усміхнувся він, розвернувся й попрямував назад до ліфта.

Юля приголомшено втупилася в півонії. Серце шалено калатало в грудях, а пальці мимоволі міцніше стиснули стебла. Мирослава поруч просто-таки сяяла від захвату, насолоджуючись кожною секундою цієї вистави.

— Це від...

— Ні, — Юля швидко похитала головою, не давши їй договорити. — Це... це не може бути він. Правда?

Софія радісно плеснула в долоні й ледь не підстрибнула на місці.

— З-зачекай... — раптом пробурмотіла Юля.

Двері ліфта знову безшумно розсунулися.

До офісу увійшов ще один кур’єр, несучи в руках оберемок квітів, ще більший за попередній.

У Юлі запаморочилося в голові.

Вона повільно перевела погляд на півонії у своїх руках, потім — на новий букет.

— Невже він...

— Думаю, саме так, — протягнула Мирослава з лукавою усмішкою. — Ох, обожнюю бути правою!

— Юлія Ковальська? — голосно покликав кур’єр, роззираючись довкола.

— Це вона! — Мирослава із сяючою усмішкою тицьнула пальцем просто в Юлю. — Ось вона, тут!

Не встигла Юля й оговтатися, як до офісу зайшов ще один кур’єр, а за ним — ще один і ще. Вони йшли вервечкою один за одним, і кожен тримав у руках розкішний букет.

Сотні ніжних, пишних півоній...

Квіти накопичувалися справжньою горою, заповнюючи простір біло-рожевою хмарою, а їхній солодкий аромат ставав таким густим, що Юлі аж перехоплювало подих. Коли нарешті зайшов останній кур’єр, вона стояла посеред справжнього квіткового моря.

Увесь офіс, затамувавши подих, спостерігав за цим видовищем. Юля буквально шкірою відчувала десятки приголомшених поглядів колег, але вперше за весь ранок їй було байдуже.

— Зачекай, тут є листівка, — Софія простягнула їй маленьку рожеву картку, заховану між ніжними пелюстками одного з букетів.

Юля обережно взяла її.

На картці було лише одне речення.

«Ти заслуговуєш на те, щоб мати все, про що коли-небудь мріяла».

Вона перечитала слова ще раз. Потім ще.

І раптом згадала ювелірний салон. Їхню розмову. Власне зізнання про маленьке весілля восени, ставок із качками, опале листя...

І півонії.

Господи.

Він запам’ятав.

У животі миттєво здійнялася ціла зграя божевільних метеликів, а до щік прилило тепло. Юля повільно звела погляд на Мирославу.

Та уважно спостерігала за нею, а на губах уже розквітала переможна, лукава усмішка.

— Можна я буду дружкою на вашому весіллі? — запитала Мирослава, вириваючи її із заціпеніння.

Юля закотила очі, хоча серце в грудях калатало, як божевільне, а пальці все ще міцно стискали маленьку рожеву картку.

— Весілля не буде, — мовила вона, силоміць проганяючи трепет із голосу й намагаючись звучати якомога переконливіше.

Мирослава лише тихо засміялася, явно не повіривши жодному її слову.

— Я б не була в цьому так упевнена, люба.

Юля хотіла відмахнутися якимось дотепним зауваженням, але слова так і не зірвалися з язика.

Бо серед сотень півоній і солодкого аромату, що заполонив увесь офіс, ця впевненість раптом похитнулася навіть у неї самої.