Глава 27.1

Шепіт переслідував її від самого ранку, наче настирлива тінь, що ковзала слідом офісними коридорами й чіплялася за кожен крок. Це був перший робочий день після того, як вони з Данилом оголосили про заручини, і слово «нервувала» навіть близько не передавало того, що відчувала Юля.

Двоє співробітниць стояли біля скляних дверей, схилившись одна до одної в тихій розмові. Щойно вони помітили Юлю, голоси миттєво стихли. Жінки поспішно відвели погляди й удали, ніби надзвичайно захоплені паперами у своїх руках.

Юля пройшла повз.

І майже одразу за спиною знову почувся приглушений шепіт:

— Думаєш, це правда?

— З ним? Та бути не може. Вона ж узагалі не в його смаку. Звичайна асистентка...

Щоки миттєво спалахнули.

Юля змусила себе випростати плечі й підняти підборіддя, удаючи, що нічого не почула. Продовжила йти рівним кроком, з усіх сил ігноруючи оцінювальні погляди, які раз у раз ковзали по ній з-за моніторів і скляних перегородок.

Та відгородитися від чужих слів виявилося значно важче.

Кожне кинуте вслід зауваження, кожна раптово обірвана розмова неприємно дряпали серце.

Саме тому вона благала Данила дозволити їй увійти до бізнес-центру самій. Без його супроводу. Так було краще — жодних глядачів, жодної дешевої вистави на публіку. Зайва увага зараз просто розчавила б її остаточно.

Достатньо й того, що знайомі обривали їй телефон відтоді, як новина про заручини розлетілася пресою. Перелякана Юля намагалася звести все до безглуздої чутки, гарячково вигадувала відмовки й благала долю, аби вони повірили.

Але вона чудово розуміла: рано чи пізно запитання все одно почнуться. Незручні. Прямі. Такі, від яких уже не відмахнешся коротким «ви все не так зрозуміли».

І відповідей на них у неї не було.

Особливо якщо згадати її злиденне становище, батькові борги й ту боргову яму, з якої самотужки вона навряд чи колись вибралася б. Яму, з якої тепер її могли витягти лише гроші Данила.

Від цієї думки всередині неприємно стислося.

Перевівши подих, Юля подивилася в бік свого робочого столу. Поруч із ним, захоплені розмовою, сиділи колеги. Одна з дівчат помітила Юлю першою — і її допитливий погляд, наче промінь лазера, миттєво націлився на безіменний палець.

Юля не встигла зробити й кількох кроків, як та зірвалася зі стільця й стрімко попрямувала назустріч, на ходу вихоплюючи її долоню.

— Чорт забирай, подивися на цей камінь! — голос Софії лунає настільки гучно, що його, здається, чує добра половина офісу.

Юля мимоволі морщиться, помічаючи, як оцінювальні погляди колег миттєво злітаються до їхнього кутка.

— Скільки це коштувало? — у голосі Софії виразно бринить благоговійний трепет, а широко розплющені очі прикипають до величезного діаманта, що виблискує на пальці Юлі.

Мирослава кидає на неї сердитий погляд, але Софія лише знизує плечима:

— Що? Може, я й собі такий колись куплю.

Мирослава пирхає:

— Не думаю, що ти змогла б дозволити собі такий перстень, навіть якби працювала тут усе життя.

Серце Юлі болісно стискається від цього нагадування. Вона й сама чудово розуміє, що носить зараз на пальці річ, вартість якої, найімовірніше, перевищує все, що вона могла б заробити за багато років.

— Я не знаю, скільки він коштує… але, мабуть, цілий статок, якщо зважати на те, як поводився власник ювелірного салону, — тихіше мовить вона, сподіваючись бодай трохи приглушити загальну цікавість.

Марно.

Обидві дівчини шоковано витріщаються на неї. У Софії від несподіванки буквально відвисає щелепа.

— Що-о-о?!

Проте Софія лише повільно хитає головою, недовірливо звівши брови.

— Я все одно не розумію. Як ти взагалі примудрилася так раптово опинитися зарученою з Данилом Черненком?

Юля різко повернулася до Мирослави:

— Ти їй не розповіла? — запитала вона, щиро переконана, що подруга розпатякає про фіктивні заручини за першої ж нагоди.

Мирослава знову знизала плечима:

— Ні. Ти ж просила нікому не казати.

Вираз обличчя Софії миттєво змінився. У ньому промайнули явне збентеження й образа.

— Зачекайте. Вона знає? Мирослава знає, а я — ні?

Юля важко зітхнула:

— Вона дізналася випадково, коли ми зустрілися в магазині.

Брови Софії зійшлися ще дужче.

— Дізналася що? Хто-небудь, поясніть мені, що, чорт забирай, тут відбувається?

Юля на мить прикусила губу.

До біса. Однією людиною більше, однією менше — яка вже різниця?

Вона крадькома озирнулася довкола, переконуючись, що ніхто з колег не стоїть достатньо близько, аби почути їхню розмову.

— Усе це ненормальне шоу, — тихо мовила вона, ще більше знижуючи голос. — Заручини... вони несправжні. Це просто спосіб досягти мети, поки Данило не закриє одну важливу угоду.

Обличчя Софії витягнулося. Вона кілька секунд лише шоковано витріщалася на Юлю, наче почуті слова ніяк не вкладалися в голові.

— Зачекай... — нарешті видихнула вона й розгублено похитала головою. — Що?!

Юля кивнула, опустивши погляд на свою руку. Вага розкішного персня все ще здавалася дивно чужою, ніби він належав комусь іншому й лише випадково опинився на її пальці.

— Данилу потрібно було переконати раду директорів і європейських партнерів, що він розсудливий чоловік і повернув їхню довіру після розлучення, — пояснила вона. — Фіктивні заручини закінчаться рівно через три місяці.

Софія відповіла не одразу. Кілька довгих секунд вона мовчки дивилася на Юлю, і було майже видно, як шестерні в її голові гарячково крутяться, намагаючись перетравити почуте. Нарешті дівчина перевела погляд на Мирославу.

— І ти тримала це в таємниці весь цей час?

Мирослава знову знизала плечима, а її губи вигнулися в лукавій усмішці.

— Я вмію берегти таємниці. — Вона кинула на дівчат багатозначний погляд. — Ви навіть не уявляєте, скільки в мене секретів.