Глава 26.2

У грудях Данила щось боляче стискається. Він раптом виразно усвідомлює: хоче, щоб у неї це було. Хоче, щоб у цієї дівчини було все, чого вона тільки забажає.

Данило притягує її ще трохи ближче до себе, м’яко й упевнено стискаючи її долоню.

— Це зовсім не безглуздо, — промовляє він, намагаючись передати їй усе своє тепло й відчуття захищеності. — Це звучить неймовірно красиво.

Юлія дивиться на нього, і в її очах відбивається світло діамантів разом із крихітними сльозинками, що блищать на віях.

— Може, колись… — тихо вимовляє вона.

— Може, колись, — луною озивається Данило, обережно погладжуючи її тонкі руки. — Сподіваюся, колись ти познайомишся з хлопцем, готовим дати тобі те, про що ти зараз розповіла.

Данило не думає — він діє інстинктивно.

Він робить крок упритул і, перш ніж устигає зупинити себе, обережно обхоплює гарячою долонею її обличчя. Юлія здригається від несподіванки, але він не відстороняється. Не може.

Вона важко ковтає, її ніжна шкіра палає під його пальцями. Данило виразно відчуває її дрібне тремтіння.

— Ти заслуговуєш набагато більше, Юліє. І я ні секунди не сумніваюся: знайдеться чоловік, який зі шкіри вилізе, аби дати тобі все, про що ти мрієш. І навіть більше.

У неї перехоплює подих. Данило помічає крихітний проблиск у її зелених очах, раптову м’якість у погляді, коли вона дивиться на нього зблизька. Юлія мовчить, але він бачить: його слова пробилися крізь її захист і досягли мети.

Данило продовжує тримати її тендітну долоню у своїй, повільно проводячи великим пальцем по підмезинному пальцю. Він просто не може втриматися, щоб не сказати це, хоча й розуміє: можливо, йому не слід.

— Знаєш, Юліє... може, я ніколи й не зрозумію твого уявлення про ідеальний шлюб. Але я щиро вдячний, що ти — моя перша фіктивна дружина.

Кутики її губ ледь помітно сіпаються.

— Перша, виходить? — піддражнює вона, намагаючись розвіяти напругу.

Данило легковажно знизує плечима:

— Хто знає? Можливо, мені доведеться укладати й інші важливі угоди після того, як ми закінчимо з цією.

Її усмішка миттєво згасає, і Данило тієї ж миті ненавидить себе за те, що нагадав їй про очевидне: колись усе це неминуче закінчиться. Юлія видає короткий, порожній смішок, від якого в нього все боляче перевертається всередині.

— Ну так... звісно.

Йому терміново потрібно на щось відвернути увагу — і її, і свою, — аби тільки не бачити цієї гіркої тіні в її зелених очах. Данило рішуче переводить погляд на оксамитовий планшет із прикрасами й підштовхує Юлію ближче до вітрини.

— Вибирай, — промовляє він, так і не випускаючи її руки й знову обережно погладжуючи безіменний палець. — Ні про що не думай. Просто вибери каблучку своєї мрії.

Вона вагається, дивлячись на нього з явною недовірою.

— Будь-яку?

Данило киває.

— Я навіть дозволю тобі залишити його собі після того, як усе закінчиться.

Очі Юлії шоковано округляються.

— Ти ж це несерйозно?

Він знову спокійно знизує плечима.

— Мені точно не знадобиться ця каблучка після завершення нашого контракту, Юліє. Залишиш її собі. Носи, продай — роби все, що забажаєш.

Її брови ледь помітно сходяться, поки дівчина намагається осмислити його слова.

— А як же твоє власне весілля в майбутньому? — тихо запитує вона, заглядаючи йому просто в очі. — Хіба вона тобі тоді не знадобиться?

Це запитання зачіпає Данила значно сильніше, ніж він очікував.

Він ніколи в житті не бачив себе одруженим. Не уявляв ані весілля, ані дружини поруч, ані себе з обручкою на пальці. І хоча зараз усе це — лише гра, лише контракт, Юлія стала першою жінкою, якій він узагалі зміг уявити себе таким.

Чоловіком, який обирає для неї каблучку.

Який бере її за руку й надягає на безіменний палець.

І, чорт забирай, ця думка мала б його налякати.

Натомість вона здається небезпечно правильною.

Щелепа Данила боляче стискається від самої лише думки про майбутнє з кимось іншим.

Він підходить до неї впритул — між їхніми тілами ледь залишається пів сантиметра повітря. Повільно відпускає її долоню, і його гарячі пальці ковзають угору, м’яко торкаючись підборіддя. Данило змушує Юлію підняти голову й зустрітися з ним поглядом.

— Якщо я колись і одружуся, то ніколи не подарую іншій твій перстень.

Очі Юлії шоковано округляються, у неї перехоплює подих, коли вона дивиться на нього зблизька.

— Ця каблучка твоя, Юліє, — вимовляє він низьким, оксамитовим голосом. — Тільки твоя.

Вона важко ковтає, заворожено дивлячись йому в очі. Мить між ними небезпечно затягується.

Коли Юлія нарешті опускає погляд на вітрину, її тонкі пальці ніжно ковзають по склу. Вона зупиняється біля простого, але неймовірно вишуканого варіанта: овальний діамант на тонкому золотому обідку. Данило трохи схиляє голову, уважно вивчаючи вираз її обличчя.

— Це він? — тихо запитує.

Вона киває, легенько торкаючись скла просто над каменем.

— Здається, так.

Ледь помітна усмішка торкається губ Данила. Він прочищає горло, випрямляється й знову кличе ювеліра.

Чоловік негайно повертається й пускається в довгі, захоплені пояснення про чистоту каменю та пробу металу, але Данилу, чесно кажучи, абсолютно байдуже. Уся його увага зосереджена лише на Юлії — на тому, як вона дивиться на діамант, як розквітає її усмішка, коли ювелір обережно дістає прикрасу й простягає їй.

Юлія уважно розглядає каблучку, і її губи розтягуються в щирій, сяючій усмішці, здатній освітити весь світ. Зелені очі світяться — вона закохується в цей перстень дедалі більше.

Господи, ця усмішка наче створена ангелами спеціально для нього.

Коли вона з трепетом передає каблучку йому, Данило бере її твердою, упевненою рукою, хоча серце в грудях калатає, як оскаженіле.

Він повільно піднімає її ліву долоню й плавно надягає перстень на безіменний палець, ні на секунду не відриваючи погляду від її очей. У ту мить, коли каблучка стає на своє місце, серце Данила божевільно гупає під ребрами, і він виразно розуміє: між ними щойно щось остаточно й безповоротно змінилося.