Глава 26.1

Тепле, сонячно-золотисте волосся з відблисками розплавленого бурштину — наче його приборкали лише настільки, щоб воно спадало м’якими хвилями. Пишне, шовковисте й, чорт забирай, до крайності відволікаюче — кожен рух цих світлих пасом приковує його увагу. Це єдине, про що Данило може думати, поки дивиться, як його секретарка йде трохи попереду.

Господи, йому потрібно якось приборкати те, що закипає всередині щоразу, коли погляд знаходить її.

Два роки він був нормальним. Два довгих роки тримав це бісове тяжіння в залізному кулаці й бачив у ній лише старанну, професійну асистентку. Але тепер...

Шия напружується, серце важко відбиває ритм у грудях, коли Данило знову переводить погляд на дівчину. Юлія стоїть із широко розплющеними очима, не в силах відірватися від вітрин із коштовностями. У її зелених очах горить щирий, майже дитячий захват, і Данило відчуває дикий потяг десь глибоко в нутрі.

Губи ледь помітно сіпаються — він не може приховати усмішки, дивлячись, як щиро вона радіє. Він давно не бачив нікого в такому захваті... Та й узагалі ніколи, якщо чесно, адже його завжди оточували фальшиві люди з однієї й тієї самої бульбашки вищого світу.

Йому це подобається. Набагато більше, ніж він готовий зізнатися навіть самому собі.

— Пане Черненко! — Данило різко переводить погляд із Юлії на сивого ювеліра. Побачивши поважного гостя, чоловік усміхається ще ширше. — Радий бачити вас.

Данило коротко, стримано киває:

— Дякую, що прийняли нас.

— Звісно, пане Черненко. Ми підготували приватний показ для вас і вашої нареченої, як ви й просили, — відповідає ювелір.

При цих словах Юлія різко повертається до них, її очі шоковано округлюються.

— Ви зачинили весь салон заради нас? — запитує вона тихим голосом, від якого в Данила по шкірі біжать мурашки.

Хіба може звичайний голос так заводити?

Чорт забирай... Це найсексуальніший голос з усіх, що він коли-небудь чув.

— Звісно, — відповідає Данило з дратівливою, ледь помітною усмішкою, насолоджуючись тим, як дівчина важко ковтає. — Ти виходиш заміж за мільйонера, люба.

Від цього звертання її очі стають ще ширшими, і він не може сказати, що йому це не подобається. Данило обожнює те, як легко може приголомшити її лише одним словом. Він наче підсів на цю реакцію, і йому хочеться більше.

Юлія трохи розслабляється, згадавши, що вони мають грати роль закоханої пари, і тихо видихає. Її плечі ледь опускаються, і цей майже беззахисний жест викликає в Данила дивне, гостре відчуття десь під ребрами.

— Бажаєте шампанського? — запитує ювелір, підносячи тацю з двома кришталевими келихами.

— Дякую, — відповідає Данило, беручи один келих і переводячи погляд на Юлію.

Вона дивиться на нього з пересторогою, явно вагаючись.

Усе ж обережно бере свій келих, шепоче тихе «дякую» й робить невеликий ковток.

Данило бачить, як вона оглядає розкішну залу, як вагається перед кожним кроком, кожним словом. Вона щиро вважає, що їй тут не місце.

Його скажено бісить, що вона так почувається.

Він ненавидить саму думку про те, що вона вважала за потрібне змінити себе, аби догодити йому чи комусь іншому.  Щелепи Данила міцно стискаються.

Чорт. Йому потрібно негайно викинути ці думки з голови.

Він її бос.

Він не повинен уявляти її ніжну, світлу шкіру — оголену й беззахисну перед ним. Не повинен фантазувати про те, як це — тримати її у своїх обіймах і відчувати тепло її тіла. І точно не повинен дивитися на пухкі губи й згадувати смак того поцілунку.

Данило прокашлюється, силоміць вириваючи себе з гарячого туману думок, і переводить погляд на ювеліра. Той саме показує Юлії ряд перснів, викладених на темному оксамиті спеціально для неї.

Юлія озирається через плече. Її очі зустрічаються з його поглядом, і в них читається глибока невпевненість.

— Це для мене? — тихо запитує вона.

Данило киває, підходить ближче й упевнено кладе долоню їй на поперек.

— Я подумав, що ти захочеш сама вибрати каблучку, — промовляє він, краєм ока ловлячи уважний погляд ювеліра.

Той, як і всі інші, гадки не має, що ці заручини несправжні. Тож поки їм доводиться переконувати весь світ у щирості своїх почуттів, Данило водночас хоче, щоб Юлія почувалася поруч із ним спокійно й захищено.

— Можеш вибрати будь-який, який тільки забажаєш, — додає він, вказуючи на осяяну м’яким світлом вітрину.

Вона повільно робить крок уперед.

Її погляд ковзає по діамантах, сапфірах і смарагдах. Камені спалахують під світлом холодними й теплими відблисками, розсипаючи по оксамиту дрібні іскри. Кожен перстень здається розкішнішим за попередній, але Юлія не простягає руки до жодного.

Вона просто завмирає перед усім цим сліпучим багатством, занурена у власні думки, й дивиться кудись углиб сяйва, ніби бачить там зовсім не коштовності.

Данило дивиться на неї, буквально загіпнотизований тим, як промені світла заломлюються в її зелених очах, як тонкі пальці ледь торкаються скла, як вона робить ці дрібні, майже невловимі рухи, коли думає, що ніхто за нею не спостерігає.

Він уже не впевнений, що взагалі здатен зосередитися на чомусь іншому. Ця дівчина зав’язує його у вузли, і Данило починає серйозно замислюватися, як довго ще зможе це витримувати й не зірватися.

Юлія різко вдихає й ледь помітно хитає головою — як завжди, коли намагається відігнати наплив емоцій, — а потім повільно відступає на крок.

— Ні, Даниле, це...

— Необхідно, — перебиває він, нахиляючись до самого її вуха.

Данило обережно бере її ліву долоню у свою й повільно проводить великим пальцем по порожньому підмізинному пальцю. Юлія піднімає погляд, і ці зелені, сповнені збентеження очі буквально вибивають повітря з його легень.

— Ніхто не повірить, що ти моя наречена, поки на цьому пальчику не з’явиться гідний камінь.

Її губи ледь розтуляються, коли до неї доходить сенс його слів. Вона знову оглядає персні, що сяють на оксамиті, а тоді повертає погляд до нього. Щось у її напруженому виразі обличчя змушує серце Данила боляче стиснутися.