Глава 23

Юлія входить до просторої вітальні й одразу помічає Данила. Він сидить на дивані, закинувши ногу на ногу, і неквапливо гортає щось у телефоні.

Як завжди, виглядає бездоганно. Темний костюм підкреслює широкі плечі й струнку фігуру, біля коміра розстебнутий верхній ґудзик сорочки, а краватки сьогодні немає. Здавалося б, дрібниця, але чомусь саме вона робить Данила ще привабливішим.

Юлія мимоволі ковтає.

Ну от навіщо чоловікові бути настільки красивим?

Вона працює поруч із ним уже два роки й давно мала б звикнути. Раніше Данило був для неї просто босом — вимогливим, часом нестерпним і постійно зайнятим роботою. Але навіть цього було недостатньо, щоб не дивитися на нього як на чоловіка.

А тепер це стало геть неможливо.

Тепер же все стало значно складніше. Особливо після сьогоднішнього ранку, коли вона примудрилася постати перед ним у такому вигляді, про який воліла б більше ніколи не згадувати.

Наче відчувши її погляд, Данило підводить голову, і Юлія одразу випрямляється, роблячи вигляд, що зовсім його не розглядала.

Вона живе в його будинку лише кілька днів і досі почувається тут незваною гостею. Поза роботою намагається проводити якомога більше часу з Юстиною у своїй кімнаті, тому що ніяк не може звикнути до думки, що ця розкіш тепер тимчасово стала частиною її життя.

Данилові слова про те, що відтепер це і її дім, нічого не змінили. Вона могла спати в одній із його спалень, користуватися ванною, снідати на величезній кухні, але назвати це місце своїм поки що не могла.

Данило відкладає телефон і мовчки оглядає її.

Юлія машинально поправляє край блейзера.

Зазвичай поза офісом вона віддає перевагу об'ємним светрам, довгим спідницям і кросівкам. Але сьогодні вони вперше їдуть кудись разом після оголошення про заручини. Їх можуть упізнати, сфотографувати, викласти знімки в мережу, і Юлії хотілося виглядати поруч із ним відповідно.

Тому вона змінила звичний одяг на білосніжну блузку, вузькі чорні брюки, приталений блейзер і туфлі на підборах.

Перед дзеркалом образ здавався вдалим.

Під Даниловим поглядом — уже не дуже.

— Новий образ? — нарешті запитує він.

— Так нормально? — Юлія міцніше стискає ремінець сумочки. — Для того місця, куди ми їдемо?

Данило підводиться й повільно наближається. Зупинившись за крок від неї, ще раз оглядає з голови до ніг.

— Ну? — не витримує вона. — Можеш уже щось сказати?

— Я думаю.

— Так довго?

— Питання виявилося складнішим, ніж я очікував.

Юлія примружується.

— Я просто подумала, що так буде доречніше, — пояснює Юлія. — Після вчорашнього нас можуть упізнати. Люди дивитимуться, фотографуватимуть… Ти сам сказав, що всі мають повірити в наші заручини. А якщо я буду поруч із тобою у старому светрі та кросівках, це навряд чи виглядатиме переконливо.

— Чому?

— Що — чому?

— Чому ти не можеш бути поруч зі мною у светрі та кросівках?

Юлія відкриває рота, але відповідь, яка ще секунду тому здавалася очевидною, раптом застрягає в горлі.

— Тому що… — вона відводить погляд. — Мені хотілося виглядати як дівчина, яка тобі підходить.

Щойно слова зриваються з язика, вона шкодує, що взагалі їх сказала.

Данило замовкає. Його погляд знову ковзає по її фігурі, але тепер у ньому з'являється щось інше.

— Я знаю, що не схожа на жінок, яких зазвичай бачать поруч із тобою, — тихіше продовжує Юлія. — Але я подумала, що хоча б сьогодні могла б…

— Перевдягнися.

Вона здивовано підводить голову.

— Що?

— Ти чула мене.

— Але я думала…

— Ти помилилася.

На його щоці сіпається жоввак.

— Ти справді думаєш, що саме цього я від тебе хочу? Щоб ти намагалася перетворитися на якусь жінку, яка, на твою думку, повинна стояти поруч зі мною?

— Я ні на кого не намагаюся перетворитися.

— Саме це ти зараз і робиш.

Слова зачіпають сильніше, ніж мали б.

— Тобі не подобається? — запитує Юлія.

Данило мовчить.

— Я погано виглядаю?

— У цьому й проблема.

— Не зрозуміла.

Він проводить долонею по щелепі й на мить відводить погляд.

— Ти виглядаєш чудово, Юлю.

Від несподіваного компліменту в неї перехоплює подих.

— Тоді чому я маю перевдягатися?

— Тому що тобі в цьому бісово незручно.

Данило підчіплює пальцями край її рукава, і його пальці ненароком торкаються шкіри біля зап'ястка. Дотик триває лише мить, але Юлія все одно затримує подих.

— І я не хочу, щоб ти почувалася некомфортно тільки тому, що вирішила відповідати якомусь вигаданому статусу. Тобі не потрібно нічого доводити. Ані мені, ані людям, які сьогодні на нас дивитимуться.

Він відпускає рукав, але не відходить.

— Якщо тобі справді подобається весь вечір думати, чи не пом'ялася блузка і чи можеш ти нормально поворухнутися в цьому піджаку, залишай усе як є. Але якщо ти вдягнулася так лише тому, що вирішила, ніби поруч зі мною мусиш бути кимось іншим, повернися до кімнати й одягни свої светри.

Юлія кілька секунд мовчить.

— Тобто ти хочеш, щоб я пішла з тобою в светрі?

— Я хочу, щоб ти перестала думати, ніби маєш комусь відповідати.

— Навіть тобі?

Данило дивиться їй просто в очі.

— Особливо мені.

Щось усередині дивно стискається.

— Тобто светр? — перепитує вона.

Кутик його губ сіпається.

— Светр.

Юлія примружується.

— Ти дуже дивний чоловік, Даниле Романовичу.

— Мені вже казали.

Вона розвертається, але за кілька кроків усе-таки озирається.

— І все ж я красиво виглядаю?

Данило повільно оглядає її з голови до ніг.

— Саме тому я й прошу тебе перевдягнутися.

Юлія відчуває, як щоки зрадницьки нагріваються.

— Перевдягайся, Юліє, — кидає він і прямує до домашнього бару.