Глава 24.2

— Не знаю, про що ти говориш.

— Звісно, не знаєш, — із насмішкою відгукується та. — Тільки вони теж не ідіоти, Даниле. І я не ідіотка.  Можеш розповідати журналістам будь-яку красиву історію, але зі мною це не спрацює.

Данило повільно видихає, змушуючи себе не реагувати на очевидну провокацію. Найгірше було навіть не те, що Валерія сумнівалася в їхніх заручинах. Значно більше дратувало інше — вона помітила те, чого сам Данило вперто не хотів визнавати.

— Я не зобов'язаний нічого тобі пояснювати.

На іншому кінці лінії на кілька секунд западає тиша, а коли жінка знову заговорює, від колишньої насмішки в її голосі майже нічого не залишається.

— Ні, Даниле. Саме мені ти й зобов'язаний пояснити, що, в біса, відбувається. Бо коли ця твоя геніальна вистава розвалиться, наслідки доведеться розгрібати не лише тобі.

— Це погроза?

— Називай як хочеш. Я лише попереджаю: якщо ти втрачаєш контроль через якусь дівчину, рада це побачить. А коли все полетить до біса — а ми обоє знаємо, що рано чи пізно так і станеться, — я буду поруч.

Валерія робить коротку паузу, і наступні слова вимовляє вже зовсім спокійно:

— І тоді я подбаю, щоб рада не забула, хто з нас насправді гідний займати твоє крісло.

Данило завмирає.

Ось воно.

Нарешті Валерія перестав прикривати свої справжні наміри турботою про компанію.

— Ось як? — спокійно перепитує Данило, глибше відкидаючись у шкіряне крісло. — Бо з мого боку все виглядає трохи інакше. Ти витрачаєш значно більше часу на моє життя, ніж на власну роботу. Можливо, якби хоча б половину цих зусиль ти спрямовувала на справу, тобі не доводилося б досі боротися за те, що залишається після мене.

На іншому кінці лінії западає тиша. Коротка, важка й настільки напружена, що Данило майже фізично відчуває, як Валерія стискає зуби, намагаючись не відповісти першим, що спадає на думку.

— Обережніше, Даниле, — нарешті вимовляє вона, і тепер у її голосі немає ані колишньої насмішки, ані показної легкості. — Ти не недоторканний, хоч би як сильно хотів у це вірити.

Данило тихо всміхається. Погрози жінки мали б насторожити, але натомість лише остаточно повертають йому звичне відчуття контролю. Принаймні тут усе зрозуміло. Ніяких суперечливих емоцій, ніяких несподіванок — лише боротьба двох людей, кожен із яких чудово знає, чого хоче від іншого.

— Я ніколи не вважав себе недоторканним, — спокійно відповідає він. — Просто на відміну від тебе добре знаю, чого варте моє місце і що довелося зробити, аби його отримати.

— Самовпевненості тобі точно не бракує.

— А тобі, схоже, бракує терпіння.

Данило підводиться з крісла й повільно підходить до панорамного вікна. Унизу місто живе своїм звичним життям, а він кілька секунд мовчки дивиться на потік машин, перш ніж продовжити:

— Якщо ти справді хочеш моє крісло, Валеріє, перестань ходити навколо нього колами й зроби щось, щоб його заслужити. Бо поки що єдине, що в тебе виходить бездоганно, — це стежити за кожним моїм кроком і чекати, коли я помилюся.

У слухавці чується короткий, невеселий сміх.

— Усі помиляються, Даниле. Навіть ти. І цього разу твоя помилка має дуже гарне обличчя й працює за сусідніми дверима.

Усмішка миттєво зникає з його губ.

— Не вплутуй Юлю.

— От бачиш, — майже задоволено відгукується вона. — Варто лише згадати її ім'я, і ти одразу перестаєш бути таким спокійним.

Пальці Данила міцніше стискають телефон.

Саме цього Валерія і домагаласяся, але усвідомлення не допомагає приборкати хвилю холодного роздратування.

— Я сказав: не вплутуй її в наші справи.

— А вона вже в них, — безтурботно відповідає та. — Ти сам подбав про це в ту мить, коли вивів її перед камерами й назвав своєю нареченою.

Данило мовчить, дивлячись крізь скло на місто. Як би не хотілося обірвати дзвінок, у словах жінки була правда, і саме це дратувало найбільше.

Юля справді вже опинилася всередині його гри.

І тепер Данило мав зробити все, щоб вона не стала її жертвою.

— Ти справді думаєш, що все прорахував, — цідить Валерія, і від удаваного спокою в її голосі не залишається й сліду. — Але навіть тобі не може щастити вічно. Тож я б на твоєму місці частіше озирався, Даниле. Буде дуже прикро, якщо твоя бездоганна репутація розсиплеться саме перед тим, як ти поставиш підпис під угодою про злиття.

Він не встигає відповісти — Валерія першою завершує виклик.

Кілька секунд Данило продовжує тримати телефон біля вуха, слухаючи короткі гудки, а потім повільно кладе його на стіл. Щелепа напружена, у скронях глухо пульсує, проте він змушує себе зробити глибокий вдих і не дозволяє роздратуванню взяти гору.

Валерія лютує, і причина її злості надто очевидна. Вона досі не змирилася з тим, що колишнього життя більше немає і повернути його не вдасться, скільки б бруду вона не вилила на нього й скільки б проблем не намагалася створити. Ще зовсім недавно вона була впевнена, що достатньо лише простягнути руку — і Данило знову дозволить їй зайняти звичне місце поруч. Тепер же починала розуміти, що цього не станеться.

Саме тому вона так відчайдушно намагалася вивести його з рівноваги.

Данило надто добре знав Валерію, щоб недооцінювати її погрози, проте боятися теж не збирався. Якщо вона справді вирішила втрутитися в угоду, він про це дізнається. А якщо спробує використати проти нього Юлю, дуже швидко зрозуміє, що перейшла межу, якої краще було не торкатися.

Він провів долонею по обличчю й відкинувся на спинку крісла. Валерія могла погрожувати, будувати інтриги й переконувати себе, що рано чи пізно знайде його слабке місце, але одного вона досі не зрозуміла.

Данило не збирався програвати.

Особливо тепер, коли до завершення угоди залишалося зовсім небагато.

Він повернувся до роботи й перевів погляд на монітор, де все ще був відкритий контракт, який належало переглянути до наступної зустрічі. Данило пробіг очима кілька рядків, намагаючись повернутися до цифр і юридичних формулювань, але увага майже одразу зісковзнула вбік.