Глава 24.1

Робота давно стала для Данила єдиною незмінною частиною життя. Не просто обов’язком чи способом заробляти гроші, а звичним, майже природним порядком існування. Зустрічі, нескінченні дедлайни, складні переговори й рішення, від яких залежали мільйони, — саме тут він почувався у своїй стихії. Тут усе підкорялося правилам, логіці й контролю, а Данило звик тримати цей контроль у власних руках.

Він потребував його майже так само, як повітря.

Та сьогодні звична система дала збій.

Дубовий стіл був завалений папками й контрактами, кілька з яких вимагали його підпису ще до обіду, на екрані ноутбука висів відкритий фінансовий звіт, а телефон уже двічі нагадував про майбутню зустріч. Данило дивився на цифри перед собою, перечитував один і той самий рядок утретє й із дедалі більшим роздратуванням усвідомлював, що не запам’ятав із нього ані слова.

Бо думки вперто поверталися до Юлі.

Точніше, до їхньої ранкової зустрічі.

Варто було на мить втратити концентрацію, як перед очима знову виникала вона — розгублена, зі скуйовдженим після сну волоссям і широко розплющеними від жаху очима, коли клятий рушник вислизнув із її рук.

Данило повільно видихнув і відкинувся на спинку крісла, стискаючи пальцями перенісся.

От же ж, чорт.

Він не мав дивитися. І майже не дивився. Принаймні достатньо швидко відвів очі, щойно зрозумів, що сталося.

Проблема полягала в тому, що тієї короткої миті виявилося цілком достатньо.

Образ Юлі ніяк не хотів зникати з пам’яті: ніжна шкіра, розсипане по плечах волосся, її беззахисна розгубленість, яка дивним чином зовсім не пасувала жінці, здатній сперечатися з ним до хрипоти й дивитися просто в очі, коли всі інші давно відводили погляд.

Данило стиснув щелепи й змусив себе знову подивитися на документи.

Це була Юля. Його помічниця. Його фіктивна наречена. Жінка, з якою він уклав угоду і стосунки з якою мали залишатися чіткими, зрозумілими та контрольованими.

Саме тому його особливо дратувало, що останнім часом поруч із нею слово «контроль» дедалі більше втрачало свій звичний сенс.

Вона мала залишатися лише його секретаркою — частиною добре налагодженої системи, людиною, чию присутність він за два роки звик сприймати як щось буденне. Юля завжди була поруч: приносила документи, нагадувала про зустрічі, знала його розклад краще за нього самого й безпомилково вгадувала, коли варто зайти до кабінету, а коли краще триматися подалі. Данило звик до неї настільки, що майже перестав помічати.

Принаймні раніше йому здавалося, що не помічав.

Тепер усе змінилося. Він не міг дозволити собі торкатися її без необхідності й водночас дедалі частіше ловив себе на тому, що затримує на ній погляд довше, ніж варто. Працювати поруч із Юлею виявилося значно складніше, ніж Данило передбачав, коли запропонував цю кляту угоду. Найбільше дратувало те, що звинувачувати в ситуації, яка поступово перетворювалася на справжнє випробування його витримки, не було кого, крім самого себе.

Усе мало бути просто. Кілька чітко прописаних умов, три місяці переконливої вистави перед радою директорів і партнерами, а після цього кожен повернеться до свого життя. Жодних зайвих емоцій, жодної прив’язаності й тим паче нічого такого, що могло б стерти межу між діловою домовленістю та справжніми стосунками.

Чудовий був план.

Шкода лише, що останнім часом він працював дедалі гірше.

Достатньо було Юлі нахилитися над його столом, простягаючи чергові документи, або пройти повз, залишивши після себе ледь відчутний аромат ванільних парфумів, як Данило починав надто добре усвідомлювати її присутність. Навіть її голос, який він чув щодня протягом останніх двох років, тепер чомусь діяв інакше. Особливо коли вона хвилювалася й говорила трохи тихіше, ніж зазвичай.

Данило роздратовано закрив папку й перевів погляд на годинник. За двадцять хвилин починалася чергова зустріч щодо майбутнього злиття, після неї стояли переговори з юристами, а вечір був забитий дзвінками майже до дев’ятої. Зазвичай такий графік його цілком влаштовував, а сьогодні здавався справжнім порятунком.

Йому просто потрібно було зібратися, зануритися в роботу й перестати відволікатися на дурниці.

А головне — перестати згадувати Юлю в одному клятому рушнику.

Данило потягнув до себе наступну папку й змусив себе зосередитися на першій сторінці.

Цього разу він протримався майже хвилину.

Телефон на столі знову завібрував, здається, вже всоте за цей день, змусивши Данила відірвати погляд від документів. Він роздратовано глянув на екран і, побачивши знайоме ім’я, ледь стримав важке зітхання.

Валерія.

Іноді Данилові здавалося, що та отримує якесь особливе задоволення від можливості сунути носа в його приватне життя. Причину дзвінка навіть не доводилося вгадувати. Валерія напевно збиралася вкотре  нагадати про наслідки розлучення і з’ясувати,  чому він не з’явився на судове засідання.

Він відкинувся на спинку крісла й кілька секунд дивився на телефон, вагаючись, чи не простіше дозволити виклику перейти на голосову пошту. Після вчорашнього вечора й без того доводилося розгрібати достатньо проблем, щоб добровільно вислуховувати ще й  скарги колишньої дружини.

Новина про його розрив із Валерією та раптові заручини з власною секретаркою встигла розлетітися містом швидше, ніж Данило дістався роботи. До дев’ятої ранку про них уже говорили в коридорах, до десятої з’явилися перші статті, а ближче до обіду його телефон практично не замовкав.

І, якщо відкинути роздратування, саме цього він і домагався.

Чим більше людей повірить у їхні з Юлею стосунки, тим переконливішою виглядатиме вся історія перед радою директорів і партнерами. Йому потрібна була ця увага, потрібні були чутки, фотографії та чужа впевненість у тому, що Данило Черненко нарешті вирішив стати розсудливим сімейним чоловіком. Усе це мало зіграти свою роль у завершенні угоди зі злиття, заради якої він і затіяв цю виставу.