Глава 23.2

Минає кілька довгих секунд, перш ніж Юля нарешті усвідомлює, що сталося. Погляд опускається до білого рушника, який лежить біля її ніг, а потім повільно повертається до Данила.

Вона стоїть перед власним босом абсолютно гола.

— О боже! — зойкає Юля й миттю нахиляється за рушником, хоча їй здається, що той падав на підлогу цілу вічність.

Щелепа Данила помітно напружується, а погляд одразу спрямовується кудись угору. Він із таким зосередженням розглядає стелю, ніби саме зараз виявив на ній щось неймовірно цікаве.

— Юлю, — нарешті вимовляє він, і голос чомусь звучить нижче й хрипкіше, ніж зазвичай. — Якого біса ти робиш?

— Я... я не знала, що ти будеш тут! — затинається вона, гарячково притискаючи рушник до грудей.

Серце калатає так сильно, що віддає десь у горлі, а щоки палають від сорому. Юля навіть боїться уявити, наскільки червона зараз, і подумки благає землю розступитися просто під її ногами.

— Очевидно, — сухо відгукується Данило.

На якусь коротку мить його погляд усе-таки опускається нижче, але він майже одразу відводить очі, знову демонструючи неабияку зацікавленість стелею.

Юля тим часом намагається як слід загорнутися в рушник, та пальці тремтять і зовсім не бажають слухатися. Після кількох невдалих спроб вона нарешті міцно стискає краї тканини на грудях і трохи заспокоюється.

Ні. Цього просто не може відбуватися з нею.

Ще вчора вона була його секретаркою, яка червоніла від одного незручного погляду, а сьогодні стоїть перед Данилом Черненком у самому рушнику після того, як він устиг побачити значно більше, ніж будь-якому босові належить бачити у своєї підлеглої.

Треба щось сказати. Будь-що, аби припинити цю нестерпну мовчанку.

— А ти чому тут? — нарешті випалює Юля.

Брова Данила повільно повзе вгору. Він уперше переводить погляд на її обличчя, і в його очах з'являється щось дуже схоже на здивування.

— Юлю, я тут живу.

На кілька секунд вона завмирає, а потім заплющує очі.

Ну звісно.

Прекрасно.

Здається, цей ранок уже можна офіційно вважати найганебнішим у її житті.

— Ну так, але… я думала, ти вже поїхав на роботу, — пояснює Юля й машинально змахує рукою, та майже одразу розуміє свою помилку й поспішно хапається нею за рушник.

Данило нарешті перестає вивчати стелю й переводить погляд на неї. Темний, уважний і, як завжди, настільки непроникний, що Юля не може зрозуміти, про що він зараз думає. І, мабуть, це навіть на краще.

— Можна поцікавитися, чому ти розгулюєш моїм будинком… у такому вигляді?

— Я не розгулювала, — обурено видихає вона. — Я взагалі-то намагалася прийняти душ, але ця дурнувата штука не працює.

Погляд Данила на мить затримується на її обличчі.

— І тому ти вирішила вийти в коридор голою?

— Я була в рушнику! — Юля тугіше стискає краї тканини на грудях. — І не знала, що ти вдома.

— Що ж, тепер знаєш.

Його спокійний тон дратує ще більше, особливо з огляду на те, що сама Юля досі палає від сорому й готова провалитися крізь підлогу. Кілька секунд між ними висить незручна тиша, під час якої Данило ковзає поглядом по рушнику, ніби перевіряючи, чи цього разу він тримається надійно, а потім знову дивиться їй в очі.

— Що означає «душ не працює»?

— Саме те й означає. Він зламаний. Або проклятий, — Юля невдоволено знизує плечем. — Особисто я схиляюся до другого варіанта.

Кутик його губ ледь помітно сіпається.

— Проклятий?

— Не смійся. Я двічі крутила ту ручку в обидва боки, а з неї не витекло жодної краплі. Потім ще тягнула на себе, натискала… Нічого.

— Тоді, мабуть, проблема із сантехнікою. Цією ванною давно ніхто не користувався.

— Чудово, — бурмоче Юля. — Значить, вона все-таки не проклята. Вже легше.

Цього разу їй майже вдається помітити усмішку, та Данило швидко приховує її, провівши долонею по волоссю. Потім схрещує руки на грудях і недбало спирається плечем на дверний одвірок, наче вони ведуть цілком звичайну ранкову розмову, а Юля не стоїть перед ним в одному рушнику, мріючи якомога швидше опинитися по той бік зачинених дверей.

— Можеш скористатися моїм душем.

Юля кілька разів кліпає, не одразу розуміючи почуте.

— Твоїм?

— Так, Юлю. Моїм душем, — терпляче повторює Данило. — Чи ти волієш провести весь ранок у такому вигляді?

Його погляд знову ковзає по рушнику, лише на коротку мить, проте Юля встигає це помітити. Як і те, як одразу після цього напружується його щелепа.

Вона ще міцніше стискає краї тканини на грудях.

— Ні, але я не можу просто взяти й...

— Не сперечайся, — перебиває Данило, не давши їй договорити. — Тепер це і твій дім. Я попрошу когось сьогодні ж полагодити душ у твоїй ванній, а поки користуватимешся моїм.

Юля кілька секунд дивиться на нього, намагаючись знайти бодай одну пристойну причину відмовитися, але жодної на думку не спадає. Повертатися до кімнати й чекати невідомо скільки теж не хочеться.

— Добре, — нарешті здається вона.

— Ходімо.

Данило розвертається й рушає коридором, коротким жестом наказавши йти за ним. Юля залишається на місці ще на кілька секунд, проводжаючи його поглядом, а потім обережно перевіряє вузол на рушнику й плететься слідом.

Ситуація стає дедалі абсурднішою.

Ще кілька хвилин тому її найбільшою проблемою був зламаний душ. Тепер вона крокує коридором величезного будинку майже гола, загорнута в один рушник, слідом за власним босом, який щойно запропонував їй скористатися його ванною.

Нормальний ранок. Абсолютно нормальний.

Юля намагається зосередитися хоча б на тому, щоб не перечепитися й не повторити недавній конфуз, але думки вперто повертаються до моменту, коли рушник опинився біля її ніг. Від самого спогаду щоки знову починають горіти, тому вона опускає погляд і мовчки йде за Данилом.

Він теж нічого не говорить, і в ранковій тиші чути лише приглушений стукіт їхніх кроків по паркету.