Глава 23

Юстина легенько торкається Юлиної щоки й смикає її за край ковдри, змушуючи поволі виринути зі сну.

— Юлю, вставай... — шепоче вона й підсувається ближче, обіймаючи сестру за шию та ще по-дитячому солодко мружачись.

Юля сонно всміхається й міцніше притискає її до себе. Кілька секунд їй хочеться просто лежати так, насолоджуючись теплом маленького тіла поруч, та яскраве сонячне світло, що пробивається крізь тонкі білі штори, остаточно проганяє залишки сну.

Вона кілька разів кліпає, намагаючись зрозуміти, чому кімната навколо здається такою незнайомою. Думки прокидаються неохоче, одна за одною, і Юлі потрібна добра хвилина, щоб пригадати, де, дідько б його брав, вона взагалі перебуває і чи не примудрилася за ніч потрапити в якусь паралельну реальність.

А потім учорашній вечір повертається до неї одразу весь.

Ні, це не її маленька квартира й не альтернативний всесвіт. Вона справді прокинулася в розкішному будинку власного боса.

Юля проводить долонями по обличчю, остаточно проганяючи сон, сідає на ліжку й повільно оглядає кімнату. Учора вона вже встигла роздивитися її з відчиненим від подиву ротом, тому сьогодні твердо обіцяє собі поводитися пристойніше.

Виходить не дуже.

У ранковому світлі спальня здається ще розкішнішою. Паркетна підлога м'яко виблискує на сонці, навпроти ліжка стоїть витончений туалетний столик із величезним дзеркалом, який цілком міг би опинитися тут просто зі знімального майданчика якогось голлівудського фільму. Юстина тим часом уже забуває про свою місію розбудити сестру й із захватом роздивляється власне відображення, а потім кілька разів підстрибує на матраці, перевіряючи, наскільки той пружний.

Юля переводить погляд на ліжко й мимоволі зітхає.

Боже, це ліжко.

Після своєї старої канапи вона, здається, вперше за багато років зрозуміла, що означає прокинутися й не відчувати кожну кісточку у власному тілі. Якби не одна маленька сестра, яка явно не збиралася дозволяти їй валятися до обіду, Юля із задоволенням провела б тут ще кілька годин.

Розтягнувшись на величезному матраці, Юля дозволяє собі ще трохи потонути в його неймовірній м’якості й мимоволі замислюється, чи не зроблений він часом зі справжніх хмар.

Юстина тим часом згортається поруч калачиком і з насолодою заривається носом у пухнасту подушку.

— Тут так класно, Юлю... Це готель? — тихо запитує вона, широко розплющеними очима розглядаючи височенну стелю.

— Щось на зразок того, зайченя, — м’яко відповідає Юля й проводить долонею по її волоссю.

Перевернувшись на живіт, вона тягнеться до телефона, залишеного на тумбочці, і відразу морщиться. Екран буквально палахкотить від сповіщень. Кілька пропущених від батька — певно, вже виявив зникнення її гаманця. І цілий потік повідомлень від Мирослави.

«Ти жартуєш? Як це сталося? Що взагалі відбувається?! Юлю, ти де?»

Юля перечитує останнє повідомлення й повільно видихає. Ще вчора ввечері вона була звичайною секретаркою, яка думала лише про те, як витягнути  Юстину з батькового дому й де знайти для цього гроші. А сьогодні прокинулася в ліжку розміром із половину своєї квартири й намагається збагнути, у який момент її життя встигло так кардинально змінитися.

І все це через Данила Черненка.

Через чоловіка, який запропонував їй переїхати до свого будинку з такою буденністю, наче йшлося про чашку кави, а не про житло, в якому, здається, міг би запросто поміститися весь будинок її дитинства.

Від самої думки про це у скронях починає неприємно пульсувати.

Юля змахує сповіщення з екрана й відкладає телефон назад на тумбочку. Мирославі вона відповість трохи пізніше, а з батьком узагалі не хочеться мати справу хоча б найближчі кілька годин. Зараз їй конче потрібні дві прості речі — гарячий душ і велика чашка міцної кави.

Бажано саме в такому порядку.

Залишивши Юстину бавитися з пухнастими подушками, Юля прямує до ванної, але, переступивши поріг, мимоволі зупиняється.

Це якесь божевілля.

Ванна кімната виглядає так, ніби її перенесли сюди просто зі сторінок журналу про розкішне життя. Дві мармурові раковини, величезне дзеркало майже на всю стіну, золотиста фурнітура й простора скляна душова кабіна, більше схожа на частину спа-салону в п'ятизірковому готелі. Після старої квартири, де напір води був настільки слабким, що миття голови перетворювалося на окремий вид випробування, одна лише думка про нормальний гарячий душ здається Юлі маленьким дивом.

Вона швидко скидає піжаму, залишає її недбалою купкою на підлозі й заходить у кабіну. Передчуваючи кілька блаженних хвилин під гарячою водою, береться за золотисту ручку й повертає її.

Нічого.

Юля здивовано хмуриться й крутить ручку в інший бік, але результат залишається тим самим.

— Дивно...

Вона пробує ще раз, цього разу сильніше, потім натискає на ручку, тягне її на себе, знову повертає. Жодної краплі.

— Ну ні... Тільки не кажіть, що я не здатна впоратися навіть із душем, — бурмоче собі під ніс.

З кожною наступною спробою надії стає дедалі менше. Юля впирається долонею в мармурову стіну й робить ще один рішучий поворот, а коли нічого не відбувається, пробує в протилежний бік.

Марно.

— Та ви знущаєтеся, — приречено видихає вона, востаннє смикаючи кляту ручку.

Схоже, у будинку Данила навіть для того, щоб прийняти душ, потрібна окрема інструкція.

Юля роздратовано зітхає, виходить із кабіни й загортається у великий білий рушник. Доведеться знайти хатню робітницю, про яку вчора згадував Данило, і пережити принизливе зізнання в тому, що доросла жінка не змогла самотужки увімкнути воду.

Вона відчиняє двері ванної й, навіть не подивившись перед собою, робить крок у коридор.

Наступної миті її лоб зустрічається з чимось твердим.

Точніше, з кимось.

— Якого...

Знайомий низький голос змушує Юлю завмерти.

Вона повільно підводить очі й бачить перед собою Данила. Настільки близько, що між ними майже не залишається вільного простору.